Коли верба плаче
Ой верба плаче та не затихає
Зажурилась вербе, зажурилась.
Не тільки верба зажурилась,
А й мати зажурилась.
Дитятко її єдине, далеко від неї.
Свою неньку захищає.
Пішов він у світ заочі, на рівнистий край.
А там Україну боронив та й героєм став.
Але не зміг назад повернутись він.
Шакали підступні, закрили шлях назад.
Довелося воїну через терени пробиватись.
Скрізь тяжкі болота, так і ув’яз.
Коло боліт, де верба плаче
Останнім поглядом почав молитись воїн
За матір, за сім’ю, за Українську землю.
Із останніх сил спитав у верби, чому ж вона так плаче.
То не верба плаче, а мати за своїм сином.
(Сергій Діденко)