Сьомий етап. Додому

                  Я роблю черговий крок у своєму житті. Розпочався черговий етап мого пізнання людської спільноти, християнським всепрощенням морально опущеної до рівня мавпячої культури. Буття - суцільний театр, суцільний обман. Реклама не відповідає якості товару, бо: за золотими ризами і позолоченими іконами; за красивими гаслами і фасадами багатих будинків; під багатим вбранням і в дорогих автомобілях; під напудреними і нафарбованими обличчями; за спокусливими багатообіцяючими пропозиціями – ховається клоака людства! У цю клоаку мені треба зануритися з головою, але так, щоб не задихнутися і вижити, так, щоб не втратити людської гідності, що в принципі занадто важко виконати.

                 На початку грудня 1961 року я отримав від мами листа, в якому вона зокрема повідомила: «Твою сестру намагався зґвалтувати Льонька Дрозд, але наскочив наш сусід, Володя Курченко, і врятував її від ганьби». Їдучи на Урал і прощаючись з мамою, я сказав: «Я поїду, а сестру нікому буде захищати». «Про Валю не турбуйся, бо хто її спробує порушити, той розумом порушиться»- відповіла мати. Я ніколи не сумнівався в тому, що стверджувала мама, але «на Бога надійся, а сам не зівай». Треба терміново повертатися додому. Збори мої були недовгими, а шлях додому завжди коротший, ніж з дому.

                  Їхав я з Уралу в сильні морози, а Донбас мене зустрів дощовою погодою. Мрячив нудний осінній дощик. Згадалися слова Михайла Коцюбинського з його твору «Fata morgana»: «Ідуть Дощі. Холодні осінні тумани клубочать угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум». З Москви я виїжджав в місто Сталіно, і квиток компостував до міста Сталіно, але на будівлі міського вокзалу мене зустрів напис «Донецьк». Незвично і неприємно. Такий менталітет демократичних ідолопоклонників - спочатку правителя в дупу цілують, а потім ллють на його голову помиї. Де ріки Дон і де Донець, а де місто Юзівка? А чому, в такому разі, не Байкальск, Ванюшино, або Вонюшино? Назва «Вонюшино» для мого рідного міста відповідало б дійсності, тому що повітря в місті насичене газами, що викидаються з шахт і із заводських труб, і газами, що йдуть від палаючих териконів і від хімзаводів. «Вонюшино» - ось його справжнє визначення, хоча б ще й тому, що в цьому місті сильно відчутний сморід психічних випарів російських агресорів. Все в догоду ординцям-завойовникам, яких історія і доля аборигенів захоплених земель ніколи не цікавила і не була в пошані. Природна ненависть і презирство окупантів до аборигенів.

                  Моє рідне місто не змінилося за ті півроку, які я пробув на Уралі. Зате відбулися приємні зміни у футбольній команді «Шахтар». «Шахтар» завжди був чудовою футбольною командою, унікальною в своєму роді. «Шахтар» ніколи, або майже ніколи не брав участі в договірних матчах. У ті далекі вже тепер роки в «Шахтарі» грали чудові хлопці: воротар Стрєлков, нападник Савельєв, польові гравці Родін, Ананченко, Аляб'єв та інші. Футбольна команда «Шахтар» восени 1961 вперше завоювала кубок країни. У 1962 році «Шахтар» знову взяв кубок СРСР. У 1963 році «Шахтар» утретє поспіль вийшов у фінал кубка СРСР, і повинен був у цьому матчі битися за кубок з московським «Спартаком». На фінал кубка в 1963 році «Шахтар» приїхав до Москви без Стрєлкова і Савельєва. Савельєв був легендарним нападником, але в радянських спортивних хроніках знаменитим він не був, бо не грав в московській команді. Савельєв рідко йшов з поля, не забивши супернику гол. Удар у Савельєва був такої сили, що одного разу він м'ячем прорвав сітку воріт. Такий випадок стався і у фінальній грі на кубок СРСР «Шахтаря» з московським «Спартаком» в 1980 році, коли Михайло Соколовський з дальньої дистанції м'ячем прорвав сітку воріт «Спартака». Про цей випадок ніхто ні в одній газеті не заїкнувся. Якби таке зміг зробити гравець якої-небудь московської команди, тоді б всі газети СРСР гриміли б про це на весь світ! Тоді, в 1980 році, «Шахтар» переміг «Спартака» і відвіз кубок до Донецька. Нападнику Савельєву до фінального матчу 1963 року два рази ламали на поле ногу, а на третій раз зламали так, що він вже не міг грати в футбол і у фіналі кубка СРСР 1963 не брав участі.

                  Воротар Стрєлков завжди виходив на поле в чорному трико, з кепкою на голові і в чорних рукавичках. Забити Стрєлкову гол було дуже навіть проблематично. «Чорний Кіт» - називали Стрєлкова московські футбольні коментатори. Стрєлков насправді у своїх воротах виглядав швидше величезним «Чорним Котом» ніж людиною і як величезний кіт легко брав м'ячі. У Стрєлкова була дружина такої надзвичайної краси, що футбольні вболівальники ставилися до неї як до богині. Вона була не тільки красивою, але і дивовижно стрункою та гнучкою жінкою. Щось у фізіології цієї жінки відбулося, вона почала швидко повніти. На її прохання Стрєлков з-за кордону привіз їй ліки від повноти. Отруївшись цими пігулками, дружина Стрєлкова захворіла і недовго прохворів, померла. Похоронну процесію на вулицях Донецька супроводжував багатотисячний натовп футбольних уболівальників. Стрєлков після похорону дружини покинув футбольну арену.

                  Ворота «Шахтаря» тепер захищав малодосвідчений Клюєв. Положення у «Шахтаря» восени 1963 року було важким, але у членів футбольної команди надія стати триразовим володарем кубка СРСР була. Та й підстави для такої надії були вагомими. У той час було положення, згідно якого футбольна команда, що стала три рази поспіль володарем кубка СРСР, забирала цей кубок собі довічно. Якщо «Шахтар» втретє стане володарем кубка СРСР, тоді кубок назавжди покине Москву – хіба можна допустити таке?! Ось це положення і стало причиною футбольної драми, яка розігралася в Москві.