У середу, 17 травня 1961 року, я приїхав в Солікамськ. На залізничному вокзалі, ні хвилини не роздумуючи, я сів в автобус і поїхав до міста Боровська, до якого від Солікамська всього п'ять кілометрів. Оселився я у чистому і затишному «будинку для приїжджих». Звільнившись від багажу, я пішов знайомитися з містом. Як звичайно, і як правило для обережної людини, у все нове я входжу через «чорний хід», щоб уникнути обману. У незнайомих населених пунктах в першу чергу мене цікавить ринок, на якому проявляються всі виразки населення і вся неприкрита культура народу. Після ринку я йду на околиці міста. Ринок і околиці говорять про умови, в яких живе населення. Після такого ознайомлення в рідкісних випадках у мене виявляється бажання знайомитися з визначними пам'ятками і парадною вітриною незнайомого мені міста.
Боровськ – невелике акуратне містечко. На річковій пристані «зеки» в оточенні півтора десятка автоматників розвантажують баржу. У північних містах ринків немає. За містом далеко на горизонті видно ліс. Простір між містом і лісом зайнятий пеньками від знищеного лісу. Цей простір красномовно виразив господарський характер містян Боровська. Місто Боровськ було назване так тому, що будувалося воно у віковічному сосновому бору, а тепер навкруги його пустеля. Не може бути безпечним суспільство, якщо проявляється потворне ставлення до Природи. У Боровську, окрім військового заводу і річковий пристані, промислових підприємств немає.
Мені треба дістатися до міста Красновішерська, яке знаходиться за сто двадцять кілометрів північніше Солікамська. Вже пройшла половина травня, а навігація по річці Кама до міста Красновішерська ще не відкрита. У зв'язку з весняним бездоріжжям ґрунтові аеродроми не в змозі прийняти літаки. Автобусного сполучення між Солікамськом і містом Красновішерськ теж немає. Містяни мені сказали, що треба знайти вантажний автомобіль, який привезе папір з Красновішерського целюлозно-паперового комбінату на залізничну станцію і на ній виїхати в Красновішерськ. Іншої можливості подолати простір в 120 кілометрів немає. У Боровську я прожив майже три доби.
Близько першої години дня, 19-го травня 1961 року, біля Солікамського залізничного вокзалу я знайшов вантажівку, яка приїхала з Красновішерська й звільнилася від паперу. Водії вантажівок тут набирають пасажирів до Красновішерська в цілях додаткового заробітку. Вартість проїзду – 3 карбованці. Вантажівка відправляється в Красновішерськ о 17-й годині, так що у мене було достатньо часу для того, щоб привезти з Боровська свій багаж. О п'ятій годині вечора, в п'ятницю 19-го травня, я виїхав із Солікамська з групою пасажирів у кузові вантажівки, де не було жодної лавки для сидіння. Розташувалися пасажири на підлозі кузова, хто як зміг. Материком називають тайгові жителі цивілізований світ, але де межа між материком і «островами» або острогами? Південніше Солікамська почалася зона Усольских таборів – Усоллаг. Я вже перебуваю в цій зоні. Виїхали ми з Солікамська по хорошій дорозі, але за десять кілометрів почалася лісова дорога без покриття з глибокими вибоїнами, заповненими водою і брудом. Автомобіль на малій швидкості перекочується з однієї ями в іншу. Сім годин нам знадобилося щоб подолати 120 кілометрів лісового шляху.
О першій годині ночі 20-го травня при в'їзді в місто Красновішерськ ми зупинилися біля шлагбаума для перевірки документів і багажу. Зона ГУЛ-агу – це зона обмеженого руху і дії. ГУЛаг (російською) – Главноє Управленіє Лагєрямі. Після перевірки документів ми заїхали в місто й за 10 хвилин під’їхали до готелю. У вестибюлі готелю на підлозі лежали люди. Навіть на підлозі не було вільного місця. Мені сказали, що в «будинку для приїжджих», який знаходиться біля річкової пристані, можливо на підлозі знайдеться вільне місце. Я відправився до «будинку приїжджих». У тридцяти метрах від річки стояв барак, який і був «будинком приїжджих». Я увійшов в барак. Перше приміщення було досить великим. Скрізь лежали люди. Виявляється, постіллю може служити все, на чому можна лежати, і навіть брудна підлога. Обережно ступаючи, так щоб не наступити кому-небудь на руку або на ногу, я пройшов у наступне приміщення. Друге приміщення було вдвічі меншим. Тут розташувалися жінки з малими дітьми. Жінки жестом показали мені, щоб я пройшов далі. Третє приміщення було «кімнатою для капітанів річкових суден». Тут стояло чотири ліжка і стіл. Ліжка були зайняті, а під одним ліжком на підлозі спав чоловік. Я розташувався на підлозі біля першого від входу ліжка. Підлога в цій кімнаті була чистішою, ніж в перших двох приміщеннях. На столі стоять порожні пляшки з-під горілки, консервні банки з недоїденою закускою і скляна банка з недопалками. У кімнаті густо накурено, а мужики ведуть тиху неквапливу розмову про роботу і про складність плавання по річці Вішера. Це мені сподобалося, бо в даний час мене не цікавили теми далекі від суворих буднів.
В Україні люди цікавляться всім, говорять про все і лізуть в душу співрозмовника з розпитуваннями про особисте життя. Тут же говорять тільки про роботу, не цікавлячись наукою, політикою, культурним життям і всім, що є поза роботою. Особисте життя кожної людини – табу для інших людей. Такою ж забороненою зоною є і все те, що говорить про ерудицію співрозмовника. Тут не можна виділятися з загальної маси людей. Щоб уникнути великих неприємностей, в ведмежих кутках Росії не можна показувати свою ерудицію, бо «за умовчанням» не можна бути розумнішим за інших. Розумних людей в Росії не люблять, бо у кожної російської людини власна ерудиція занадто болюче місце. Менталітет росіянина такий: «Є начальство – воно має бути розумним, всі інші люди – дурні». Якщо я заводив розмову на абстрактні теми, то мене іноді обривали грубим питанням: «Ти що, розумніший за всіх?». Залишалося чекати після заданого питання резюме співрозмовника: «Вбивати пора». Великий російський поет, Михайло Юрієвич Лермонтов, про Росію говорив так: «Прощай, немытая Россия - страна рабов, страна господ. И вы, мундиры голубые, и ты, покорный им народ». На території Росії тебе тільки тоді будуть вважати розумною людиною, якщо ти маєш посаду керівника. Людина, що має диплом про закінчення ВНЗ, але не має керівної посади, відноситься до розряду дурнів. У Росії можна не мати необхідних знань, але мати посаду, і з цієї причини вважатися розумним, тому що в Росії знання не є критерієм розуму. У Росії розумною вважається та людина, яка байдуже ставиться до законів, інструкцій та інших громадських установ, і живе за принципом: "Мета виправдовує засоби".
Відредаговано: 10.07.2022