5,19 Катастрофа душі моєї

                 Що важче – робота шахтаря в вугільній лаві, чи робота танцюриста в театрі? Будь-яка робота важка, якщо сумлінно її виконуєш. Чи може солістка танцювального ансамблю довговічне щасливе кохання? Світлі почуття – добре, але, ... «Любов приходить і відходить, а їсти хочеться завжди» - кажуть євреї. Так що ж таки важливіше – положення особистого стану в суспільстві й особистий добробут, чи світлі почуття? Що важливіше – шматок хліба, чи совість? Що важливіше – безсмертя, чи «сите сьогодення»? Людське щастя недовговічне, бо у щастя безліч ворогів.

                     Людмила Герасименко, рідна сестра колишнього мого однокласника, була солісткою танцювального ансамблю при будинку культури їм Івана Франка. На обласному оглядовому конкурсі цей ансамбль виконав два колективних танцю. У першому танці Людмила впала. Перемагаючи біль, вона дотанцювала цей танець і відмінно станцювала у наступному танці. Ансамбль за рішенням журі, минаючи Київський республіканський конкурс, отримав право виступити в Москві в Палаці З'їздів. В цей же час у мене була травматична ампутація фаланги мізинця на лівій кисті. Будучи на прийомі у хірурга, я зустрівся з Людмилою. Після прийому у хірурга Людмила сиділа на лавочці в оточенні своїх подруг і гірко плакала. Виявилося, що у неї пошкоджена кістка ноги. Сльози Людмила проливала через те, що за її причини виступ ансамблю в Кремлівському Палаці З'їздів міг бути скасованим, так як Людмилу замінити було ні ким. Плакала Людмила марно, так як вона перемогла свою хворобу і з успіхом виступила в Москві. Доля Людмили склалася так, як це відбувається з багатьма талановитими і дуже красивими актрисами. Вона стала коханкою балетмейстера. Після успіху в Москві балетмейстер виїхав до Харкова працювати в театрі і забрав з собою Людмилу, а в Харкові Людмила вийшла заміж за директора театру.

                Недовго проіснувало й моє особисте щастя. З усіх боків, подібно до того як Світло оточує Пітьма, до мого союзу з Валентиною впритул підступили руйнівники. Першими почали проявляти протидії дівчата, які хотіли мати зі мною більш тісні контакти. «Досить довго ти зустрічаєшся з Володею. Чи не час тобі зупинитися? Дай і нам трохи побути з ним» - говорили Валентині її подруги. Такі заяви ми з Валентиною сприймали легко, не думаючи, що дівчата після слів приступлять до підступних дій. Ми ще не знали про існування природної закономірності, що будь-яке слово, навіть сказане жартома, викликає дію.

                  Ганна Павлівна, хореограф Валентини, теж приєдналась до когорти руйнівників кохання, бо в моїй спілці з Валентиною угледіла загрозу її особистим інтересам.

                 – Ти змушена будеш покинути хореографію, якщо твій чоловік не буде таким же провідним танцюристом, як і ти, - говорила вона Валентині.

                   Батьки Валентини спочатку вітали наш любовний союз. Але, ймовірно, під впливом Ганни Павлівни, вони різко змінили своє ставлення до мене, ставши лютими супротивниками. У середині січня 1961 року Ганна Павлівна відправила Валентину до обласного Будинку Народної Творчості на двомісячні курси підвищення кваліфікації. Рано вранці Валентина їхала в театр і поверталася додому пізно ввечері, втомлена і з опухлими ногами. Навіть отримавши розтяг сухожиль на ногах, Валентина не знизила інтенсивність занять.

                 Одного разу Валентина після повернення з театру розповіла мені про подію, яка відбулася з нею в Будинку Народної Творчості:

                 – Сьогодні балетмейстер Опак прийшов на заняття з двома невідомими мені чоловіками. Ми займалися танцями, а ці чоловіки спостерігали за нами. Потім вони підійшли до мене і познайомилися зі мною. Це були балетмейстери Українського та Шахтарського танцювальних ансамблів. Вони запропонували мені на вибір місце солістки у своїх ансамблях. Під час цієї розмови до нас підійшов Опак та й почув пропозиції і висловив невдоволення цим. Опак сказав, що запросив він своїх колег заради сюрпризу – показати молодий талант, а вони поводяться невдячно, перехоплюючи у нього його ж знахідку. Тепер я не знаю, що робити, бо є проблеми. У театрі працювати я не хочу, а ці ансамблі досить часто їздять на гастролі за кордон. Такі гастролі продовжуються іноді до двох років. У тебе не буде ніякої можливості їздити зі мною. У тривалій розлуці ми не зможемо бути вірними один одному. У таких умовах ми не зможемо бути чоловіком і дружиною. Батьки мої і Ганна Павлівна на мене тиснуть. Та й я не хочу ховати свій талант заради сімейного щастя. Чим швидше ми припинимо наші близькі відносини, тим краще буде для нас.

                  Я не став умовляти Валентину, чи відмовляти, а сам подумав: «Я знаю, хто з Небожителів прислав тебе до мене, а ти зобов'язана скрупульозно виконати волю Її. Іншої долі у тебе не буде. Ти будеш покарана, бо талант твій покине тебе. Не буде у тебе і сім'ї, але у тебе є Право Вибору. Світ Буття пропонує людині, людина вибирає, а Небо карає або заохочує людину за Вибір».

                   У мене не відрізали, у мене відірвали половину мого серця. З цієї величезною кривавою раною на серці мені доведеться ходити багато років. Гоїтися вона буде дуже довго і повільно, а, заживши, рубець її буде давати про себе знати все життя. Тепер вже бачити Валентину я не міг і думати про неї я не міг. Це було нестерпно, тим більше що вона погасла, світлий ореол навколо неї зник. З неї тепер повільно виходили темно-сірі частинки у вигляді туману, і так само повільно опускалися на землю. У ній помирав її ангел. Сутність, яка була в її тілі і любить мене вічною любов'ю, покинула її і повернулася в Небо. Земна жінка тепер стояла переді мною, але це була вже не «Вона». Ця молода жінка вже була сірою і тлінною.