5,11 Під завалом

                   У липневу спеку 1958 року я працював у другу зміну. Наша лава перебувала на глибині 800 метрів. З бригадного інструментального ящика забійники розбирали свої обушки, сокири та лопати, готуючись залізти в лаву і стати на трудову вахту. Дехто з забійників спішно їв свій «тормозок», щоб в робочий час не відволікатися від роботи. Тормозками ми називали свої обіди, які брали з дому, ймовірно тому, що для прийняття їжі треба було призупинити, загальмувати робочий процес. В цей же час з лави виповзали на уклін забійники першої зміни. Чорніше за негрів від вугільного пилу на обличчі, виблискуючи білими зубами і білками очей, та хитаючись від утоми, вони наспіх укладали в ящик своєї бригади робочий інструмент, прагнучи скоріше доставити на-гора свої зневоднені і гранично втомлені тіла. Кожному з них ще належить пройти три кілометри до ствола шахти, щоб виїхати по ньому на-гора. Потім побанитися в лазні і дістатися додому, де його можливо чекає сварлива дружина. Ось і останній забійник першої зміни виліз з лави. За хвилину нам доведеться зайняти звільнені ними робочі місця. У цей момент почувся потужний глухий удар. Здригнулися надра. Вдарила повітряна хвиля й погнала по уклону густий вугільний пил. Забійники злякано переглянулися між собою, а робочі першої бригади, незважаючи на втому, швидко кинулися йти по уклону вгору. Вони тікали від можливого вибуху газу метану. Ми ж кинулися до розкоски. Та її не було! Верхній прошарок породи обвалився вниз, миттєво заполонивши собою звільнений від вугілля простір й спресувавши транспортер і все, що було в лаві. Вісімдесят метрів вільного простору лави зникло так, буцімто його зовсім не було. Якби це сталося три-чотири хвилини раніше, то від ранкової бригади чисельністю в тридцять чоловік нікого в живих не залишилося б. Якби це сталося чотирма хвилинами пізніше, то від нашої бригади не залишилося б в живих нікого. Нам не було сенсу розбирати завал і рятувати механізми, так як не це було б затрачено неділі дві, а вартість їх зросла б у декілька разів. 

1958 рік, мені 18 років

                 З правого боку від уклону було ще двадцять метрів вільної не заваленої лави. Тут не було обвалень і можна було брати вугілля, але потрібно було розібрати завал, щоб розчистити прохід в лаву й звільнити головку транспортера. Ми почали прибирати породу, але порода продовжувала падати зверху. Обвалення тривало довго. Дехто пожартував: «Там вже траву видно». Нам стало зрозуміло, що тут потрібен спеціаліст по завалах. Таких спеціалістів ніде не навчають – їх створює сама природа. Був і на нашій шахті такий спец. Спеціаліст по завалах повинен був заповнити простір обвалення костром з колод. Костри з колод кладуться так, як кладуть колоди для кріплення стін колодязя. Простір зверху костра заповнюється пресованим сіном. Іноді на заповнення простору обвалу витрачувався залізничний вагон пресованого сіна.

                 Завалену лаву відновлювали знову, проробляючи з двох сторін назустріч один одному тунель. Тут на робочих місцях могло знаходитися тільки по дві людини. Інші члени бригади залишалися поки що без роботи. Два дні ми байдикували, а потім і у нас з'явилася робота, бо фахівець заклав провал. Ми залізли в двадцятиметровий простір уцілілої лави. Конче потрібно було добувати вугілля, бо біда була в тому, що нам платили тільки за вугілля. За розбір завалу нам не платили, бо порода нікому не потрібна.

                  Робочі місця в бригаді змінюються щодня. По черзі в цей день першим від завалу мав працювати я, а другим за мною мав працювати Анатолій Комишов, мій земляк з Царе-Костянтинівки. Але бригадир послав Анатолія в уклон на кнопки управлінням транспортером, а сам він сів першим від завалу, побоюючись за моє благополуччя. Таким чином, я виявився другим від завалу і був в більшій безпеці. Покрівля на великому протязі обрушена. Тому в покрівлі напругу знято, а вугілля гірським тиском не сильно затиснене і легко береться обушком. Я з радістю взявся за роботу, сподіваючись добре заробити. У той час ще існувала сталінська пайова система, коли кожен робітник отримував зарплату згідно особисто виконаної роботи. За п'ять хвилин від початку роботи пролунав тріск колод і гуркіт обвалення. Бригадир відреагував блискавично. Відштовхнувшись ногами від пласта вугілля, він своїм тілом вдарив мене, і ми обидва відлетіли на безпечну відстань. Місце, де щойно сидів бригадир, було завалено багатотонною масою породи. Бригадир не постраждав, не постраждав і я, але вся наша бригада виявилася відрізаною від зовнішнього світу. Ми опинилися в мішку, туго зав'язаним підземною стихією. З цієї ділянки лави був тільки один вихід, який на даний момент виявився заваленим, а з іншого боку, звідки надходило повітря, була завалена стара лава колишньої вугільної ділянки. Через цю лаву міг проповзти тільки щур, і через завали старої лави проходило до нас насичене сірководнем повітря. Тепер ми сиділи й турбувалися: «Чи уцілів Анатолій Комишов? Чи є у нього можливість повідомити на-гора про те, що нас завалило?». Якщо Анатолій постраждав, тоді нам доведеться чекати кілька годин, доки не прийде сюди хто-небудь з шахтарів. Він побачить завал, й можливо телефоном повідомить про це диспетчеру шахти. Потрібні рятувальники.

                 Я був спокійний, бо мені було все одно, але в цьому немає геройства, бо така моя конституція. Я спостерігав за своїми товаришами. Зовні вони були спокійні, але внутрішньо вони були охоплені жахом смерті. Мене завжди дивували і дивують смертні істоти. Смертна людина боязка, жадібна і не здатна бути великодушною, тільки лише тому, що її глибинна сутність знає про те, що вона смертна, що все її життя полягає в одиниці часу, яка називається миттю і чіпляється така людина за мить, як потопаючий чоловік хапається за рятувальний плотик. Дорожче миті для боязкої людини нічого немає, тому вона живе за принципом «я хочу сьогодні, я хочу зараз». Майбуття для боягуза не існує. Життя власних онуків і правнуків його не цікавить, а доля власної нації, тим більше. Небезпека, що випромінюється від смертної людини, вражає своєю величчю і нещадністю. Смертні люди не знають про те, що відмова від миттєвості, від благополуччя власного життя, посвята свого життя своєму роду, народу і нації відкриває шлях у Світ Безсмертя.