5,9 Бунт

                  Осінь 1957 року, для мене в училищі почався другий рік навчання. Тепер вже другокурсник - я не «салага», а «дід». Вчився я в основному на «відмінно» навіть по найважчому предмету, «сопромату». Викладала цей предмет Ганна Ізраілевна. Одного разу на уроці вона у мене запитала:

                 – Хто ти за національністю?

                – Українець, - відповів я.

                На обличчі Ганни Ізраілевни відобразилося неприкрите здивування. Що вона хотіла висловити своїм питанням і здивуванням? Здатність легко сприймати і запам'ятовувати інформацію належить виключно тільки «богом обраним» паразитам роду людського? Але ж це абсурд! Після цього каверзного запитання Ганни Ізраілевни я відповідав по заданим урокам абияк, але вона все одно продовжувала ставити мені «п'ятірки». Та я вперто продовжував домагатися того, щоб вона поставила мені «двійку», саме тому, одного разу відповів:

                  – Я не вивчив урок.

                  – Я не буду ставити тобі оцінку. Вивчиш урок і відповіси другого разу.

                   На всі подальші виклики я незмінно відповідав: «Я не вивчив урок». Але вона все одно оцінку мені не ставила. Нарешті терпець її урвався, і вона вимушено й невдоволено сказала: «Двійка»!. За два дні після цього випадку проводилися загально-училищні збори по успішності курсантів. Коли розпочалися збори, Ганна Ізраілевна відійшла від столу, підійшла до бокової стіни і склала обидві руки у себе на грудях, а молочні залози у неї були такої величини, якої мені ніде і ніколи не доведеться бачити! Вона жорстко втупила погляд сірих очей на мене і як удав на жертву дивилася невідривно. До столу вийшов староста нашої групи й почав доповідати:

                  – У нашій, першій групі, успішність хороша, тому що «трієчників» у нас гранично мало, а «двієчників» зовсім немає.

                 – А Бабіч? Два дні тому по «опору матеріалів» він отримав «двійку», - голосно заперечила Ганна Ізраілевна.

                – Бабіч захотів отримати «двійку», тому він отримав її, але предмет він знає добре. Це був каприз з його боку, - староста криво посміхнувся.

                   Після цього випадку Ганна Ізраілевна перестала робити різницю між мною і рештою курсантами нашої групи, а я продовжував вчитися на «відмінно».

                    У січні 1958 року нам оголосили, що за наказом Ради Міністрів СРСР гірська професія «врубмашіністи і комбайнери» ліквідовується, тому ми отримаємо атестати, в яких буде вказано назву нової професії - «Робочий очисного забою», скорочено – РОЗ. РОЗ - це шахтар широкого профілю, який має право працювати забійником, переносником (спеціаліст по пересуванню в лаві гірничих механізмів), бутчиком (заповнення порожнього простору пустою породою), та інші роботи в очисному забої, тобто виконувати всі необхідні роботи, і в тому числі, працювати на врубмашинах і комбайнах. Це оголошення всіх засмутило, бо ми тепер вже «ніхто» і два роки навчання летять «коту під хвіст». Наша група збунтувалася. У другій групі теж вчилися «врубмашиністи і комбайнери», але курсанти другої групи не бунтували, бо всі вони були приїзджими з далеких місцевостей. Першу акцію протесту ми висловили тим, що зробили стихійний збір групи і запросили на нього директора училища та керівника нашої групи. Збори пройшли бурхливо, а рішення його було різким: «Ми вимагаємо від адміністрації училища звільнити нас від неугодного нам керівника групи». Директор нам сказав про те, що керівник групи не обирається, а призначається, тому курсанти не вправі вимагати зміни керівника. Ми ж директору заявили: «Ми не будемо ходити на заняття до тих пір, поки наша вимога не буде задоволена». Керівник нашої групи, Святохо Петро Іванович, не був у чому-небудь винен перед яким-небудь курсантом, а перед всією групою – тим більш невинний. Цей чоловік завжди ставився до нас коректно, як і повинен вести себе хороший керівник. Я не знаю призвідників цієї акції, і був всього лише свідком, не беручи участь у дебатах і голосуванні. Я впевнений у тому, що акція ця була викликана повідомленням про зміну найменування нашої професії, а хлопці зірвали своє зло на керівнику групи. Адміністрація училища не стала поширювати інформацію за межі училища про наш бунт щоб уникнути неприємностей для самої ж адміністрації. Ми вже провчилися більше року і кошти державні уже були витрачені на нас величезні, тому відрахувати будь-кого з училища буде накладно, а вже відрахувати всю групу курсантів, або частину її, тим більш накладно. Був звільнений з училища ні в чому невинний Петро Іванович Святохо під якимось пристойним приводом. Задовольнивши нашу вимогу, адміністрація училища призначила нам вже двох керівників кримінального характеру. Взаємовідносини з кримінальними особистостями не можуть бути некримінальними, бо «дія рівна протидії». Грубість наших нових керівників ми терпіли недовго – вони були неабияк побиті. Ця акція пройшла тихо і непомітно, ймовірно нові керівники нікуди і нікому не скаржилися, а звільнилися з училища «за власним бажанням». Тепер керівником нашої групи був призначений чоловік іудейського походження. Він нікуди не втручався і ні від кого нічого не вимагав, тому я не пам’ятаю, ні його імені, ні обличчя – просто, був такий чоловік.