5,7 Літо дарунків

                 Наприкінці квітня 1957 року моя мама з приємною посмішкою на обличчі подала мені поштовий конверт. Лист адресований мені, але зворотна адреса мені незнайома, прізвище та ім'я дівчини, яка написала мені листа, теж були незнайомі. У конверті було фото автора листа. «Здрастуй, мій дорогий братик! Ти не знаєш про моє існування» - писала мені незнайома Ніна. Ось так сюрприз! Ніна народилася в 1941 році, тоді, коли всі зв'язки з рідною сестрою мого батька, Валентиною Корніївною, були загублені.

                 Мама на ринку зустріла знайомого з довоєнних часів чоловіка з Кам'янки-Дніпровської. У розмові з чоловіком мама дізналася про те, що в Кам'янці живе рідна сестра мого батька. Мама написала їй листа і передала нашу сімейну фотографію, зберігши все це в таїні від мене, заздалегідь готуючи для мене сюрприз. Лист від Ніни отримав і Віталій М'ясніков. Віталій був сином Ганни Юхимівни, рідної сестри батька Ніни, Івана Юхимовича Мухіна. Отримав листа від Ніни також Юрій Мухін, син Василя Мухіна, рідного брата батька Ніни. Віталій та Юрій не кревні мені родичі, але у мене з ними є загальна двоюрідна сестра Ніна.

                 Наприкінці травня місяця 1957 року мамі дали кімнату площею 14 квадратних метрів у двокімнатній квартирі на першому поверсі в будинку № 5 по вулиці Уральській. Вулиця тиха, спокійна. Автомобілі тут не їздять, а будинок культури шахти 17-17 біс знаходиться в двохстах метрах від будинку. Ще ближче до нашого будинку знаходяться гуртожитки ремісничого училища, в якому навчалися мої колишні однокласники з Новотроїцька і Царе-Костянтинівки. Шахта, магазини, парк – все це знаходиться поблизу будинку. Отримати кімнату для житла, та ще в такому місці – дарунок долі.

                   Народна мудрість каже: «Не купуй будинок - купи сусідів». У всіх трьох під'їздах нашого двоповерхового будинку жили доброчесні люди. Не було в нашому домі хуліганів, п'яниць, наркоманів і других проявів людської нечисті. Вінцем дарунка долі були сусіди по квартирі. Це була сім'я українців. Гарний, стрункий, молодий чоловік, Володимир Погіба, на десять років старший за мене, приїхав в Донбас з Вінницької області. Він працював у шахті 17-17 біс бригадиром забійників. Тут він познайомився з красивою дівчиною Клавдією Жульовою, і одружився на ній. Клавдія була з Темрюка! Це дійсно подарунок долі. Загальна культура об'єднувала нас як близьких родичів, бо не було у нас з ними ніяких протиріч. Моя мама декілька разів намагалася нагодувати мене борщем, звареним Клавою. Борщ темрюкський, але я безпомилково визначав, що борщ зварила не моя мама. Борщ такий же, як і у мами, але кожен кухар вкладає в блюдо свою душу, а ці тонкощі я досить сильно відчуваю. Обман не вдавався, хоча мама і Клава відмінностей у смаку борщів не помічали.

                   Одного разу у вугільній лаві, в якій працював Володимир Погіба, стався раптовий викид вугілля і газу метану. Загинуло дев'ять шахтарів. Володимир Погіба був сильно травмований й залишився інвалідом з обмеженим терміном життя. Помре Володимир за десять років після підземної катастрофи, залишивши Клавдії пам'ять про себе у вигляді двох красивих дочок, Таїсії та Оленки. Жив Володимир в сім'ї, в якій його беззавітно любили. Він мав родинне щастя, про яке люди тільки мріють, але життя його було коротке. Ця чудова в усіх відношеннях родина дітей своїх виховувала в нормальних людських умовах на основі людської гідності. Наведу один приклад, який дасть характеристику такого виховання.

                    Одного літнього дня в кімнату до Володимира Погіби зайшла одна з наших сусідок. Дочка Володимира, чотирирічна Таїсія, сказала:

                   – Нехай вона вийде з нашої кімнати.

                  – Як тобі не соромно! Хіба можна таке говорити гостю? Замовкни! - присоромив дочку батько.

                  – Нехай вона йде геть звідси! - вже в сльозах сказала Таїсія. - Нехай вона піде звідси! Хай вона піде геть! – плачучи продовжувала твердити Таїсія доти, доки сусідка не пішла геть.

                   Після того, як сусідка вийшла з кімнати, Тася сказала своєму батькові:

                  – Вона не має права заходити до нас, тому що у дворі в моїй присутності вона говорила сусідам про тебе погано.

                  – Добре, правда на твоєму боці, - втішив Таїсію батько.

                  «Не маєш права заходити в житло, або у двір, до тієї людини, про яку ти поза очі говорив погано» - таке моральне правило в українців. Таїсію ніхто не навчав українським моральним правилам, але вона їх знала, тому що моральні установки нації передаються поколінню в генах. Сусідка ж, була росіянкою, а у росіян зовсім інші моральні правила, тому й відбуваються в інтернаціональних колективах досить багато непорозумінь і сварок з-за цього.

                   Тася мене завжди називала по імені, але батьки її поправляли:

                  – Не Володя він тобі, бо він набагато старший за тебе, тому ти повинна звертатись до нього: «дядя Володя». В розмові зі мною дівчинка Тася не бажала підкреслювати нашу з нею різницю у віці. Коли вона своїм батькам щось говорила про мене, то вона навмисне підкреслювала своє невдоволення установкою батьків. Вона говорила:

                  – Володя…, - потім, зробивши невелику паузу, додавала, - який мені дядько.

                  Тася не говорила «дядя», а вимовляла з наголосом «дядько», виражаючи тонку іронію, не властиву її віку. Таїсія та Оленка, будучи прекрасними слухняними дітьми своїх батьків, виростуть і перетворяться в чудесних, красивих і прекрасних жінок української нації.