5,5 Гор.ПУ-1

                 Коли почалася моя юність, коли я переступив рубіж дитинства? Важко знайти відповідь на це питання. Зовсім недавно я вечорами в парку залазив на дерево, щоб з висоти через високий паркан літнього кінотеатру дивитися кіно. Тепер же я відчував себе дорослою людиною, але іноді дозволяв собі дитячі витівки, за які ставало трохи соромно. Я дорослішав поступово і непомітно для себе. Погожими вечорами я вже ходив біля танцмайданчика, бо мені вже хотілося танцювати з дівчатами і супроводжувати їх після танців вулицями нічного міста. Але, на жаль! У мене не було пристойного одягу, бо маминого заробітку нам ледь вистачало на мізерну їжу. Тітка Уля вислала нам посилку, в якій знаходився зношений одяг її зятя: двоє сильно зношених брюк і біла нижня сорочка з щільного матеріалу, яку з великою натяжкою можна було вважати «верхньою». Цим обноскам я був радий, так як моя стара одежа зносилася настільки, що навіть латки на ній не трималися. У поношених, але пристойних брюках, в нижній білій сорочці без коміра і в кімнатних тапочках я вечорами ходив у парк, але на танцмайданчик в такому одязі я не наважувався увійти, а тим більше, танцювати і проводжати дівчат. Як далі жити? Що їсти? У що одягнутися? На які кошти продовжити вчення в середній школі? Питання, на які в нашій родині не знаходили відповіді.

                    Мама була у Ганни Юхимівни М'яснікової і дізналася від неї про те, що її син, Віталій, поступив вчитися в Гірничопромислове училище на підземного електрослюсаря. В училищі навчаються два роки на повному державному забезпеченні з видачею робочого та парадного одягу. Вихід з тяжкого сімейного становища є! Треба і мені поступити до цього навчального закладу. Я пішов в адміністрацію училища, але повернувся додому засмученим, бо за віком мене не могли прийняти учнем в це гірниче училище, тому що до моменту початку підземної практики я був би ще неповнолітнім, а в шахту неповнолітніх допускати заборонено законодавством. Мама у глибокій задумі довго сиділа біля столу, а потім сказала:

                   – Доведеться вчинити злочин. Іншого виходу немає.

                 Вона дістала свідоцтво про моє народження, на якому стояла печатка німецького бургомістра, котра була поставлена ще під час німецької окупації. Мама почала перекисом водню витравлювати дату мого народження, щоб потім її трохи змінити. Їй це вдалося - я став на півроку старше, так як у свідоцтві про народження тепер стояла дата - 28 лютого 1940 року, замість дати - 28 липня 1940 року.

                 – Все, тепер на підставі цього свідоцтва отримай паспорт і поступай в училище, - сказала мені мама, простягнувши мені підроблений документ.

                   Я отримав паспорт без докору совісті, бо не вважав себе злочинцем, як не вважав злочинницею і маму, бо Закон Еволюції говорить: «Не може бути злочинною дія, вчинена за Требою Продиктованої Необхідності».

                    Я хотів отримати професію електрослюсаря або ж машиніста електровоза, але в гірничопромисловому училищі групи за цими спеціальностями були вже вкрай заповнені. Залишалася незаповненою група №1, в якій курсантів навчали професії врубмашіністів і комбайнерів. Вибору у мене не було, тому я був зарахований в цю групу. За півроку з початку навчання ця група буде «першою» в училищі не тільки за номером, а й за всіма іншими показниками, як за самими хорошими, так і за найгіршими. Причиною такого явища було те, що мало не половина учнів цієї групи були вихідцями та вихованцями бандитського Донбасу – сталінські хлопці! Сталінські хлопці з нашої групи: Валентин Якунін; два брата близнюка – Анатолій і Борис Бурдульови; Олександр Завальонков, Клєвако, Безручко, Гусєв, Кияшко, Володимир Яновський, Геннадій Сідельцев, Анатолій Сльєпушкін та інші. Гусєв заслужить звання Героя Соціалістичної Праці. Геннадій Сідельців загине в армії на кордоні, а його кращий друг Анатолій Сльєпушкін буде зарізаний бандитом в нічному місті.

                    Влітку 1956 року ми змінили квартиру, переїхавши до трамвайної зупинки «Червоний Городок» на вулицю Кронштадтська, в будинок, в якому жили Давидови. У цьому гостинному домі ми проживемо до весни 1957 року. Першого вересня 1956 р. я вже був курсантом ГорПУ №1. Навчальний корпус училища знаходився біля місцевого базару, а гуртожитки училища знаходилися біля будинку культури шахти 17-17 біс. Від будинку Давидових до навчального корпусу училища відстань була менше одного прольоту між трамвайними зупинками. В училищі мені видали бавовняний робочий одяг, в якому вже не соромно було ходити по вулицях міста. Курсантів годували досить ситно з щоденними м'ясними стравами.

                  Я оселився в гуртожитку училища в корпусі №1, на другому поверсі в кімнаті № 8. Хлопці одноголосно обрали мене старостою кімнати. У цій кімнаті оселилося вісім курсантів, вихідців з різних районів країни. Тут оселився Яновський Володя з нашого міста і Валентин Якунін - теж наш міський житель, який навесні 1957 стане чемпіоном України з боксу. Тут оселилися і два Івана: Жигайло і Кладійов з Бєлгородської області. У цій кімнаті жив і Олександр Власов з селища ім. Сєдова, яке розташоване на Кривій Косі, Новоазовського району, Донецької області. У селищі ім. Сєдова народився Герой Радянського Союзу генерал-полковник Людников і в цьому ж селищі він жив останні дні свого життя.

                 Олександр Власов – похмурий і гранично мовчазний юнак. У нього постійно були щільно стиснуті зуби, а на вилицях грали жовна. Був він кремезної статури, трохи нижче середнього зросту, і ходив він ходою моряка, розгойдуючись при ходьбі з боку в бік і демонстративно розмахуючи при цьому руками. За це хлопці нашої групи дали йому прізвисько «Тюлькин Флот». Прочитав він у своєму житті одну-єдину книгу якогось російського класика. Виписав з неї деякі ствердження і завчив їх напам'ять. Гранично мовчазний Власов тільки в присутності керівника нашої групи іноді відкривав свій рот і вимовляв якусь цитату з прочитаної ним книги. Цим він справив потрібне враження на начальство, за що і був призначений старостою нашої групи. Ранньою весною 1958 року за розбійний грабіж перехожих на вулицях нічного міста Власов був засуджений і відправлений у в'язницю.