П'ятий етап. Шахтарський край

                Наприкінці липня 1954 року ми переїхали з роз'їзду 347км в місто Сталіно (Донецьк) й оселилися на селищі Рутченкове, на території, що належить шахті «17-17 біс», в будинку, на воротах якого були намальовані два білих коня. Цей будинок стояв на вулиці Леніна, а потім ця вулиця стане частиною вулиці Кірова. У п’ятдесяти метрах від цього будинку почалося в цей час будівництво автодорожнього мосту через залізницю на селище Лідіївка. Будинок з верандою був розділений на дві половини. У першій половині була кухня і маленька спальня, а в другій половині будинку була велика кімната. У другій половині жила товста господиня з чоловіком. У маленькій спальні біля кухні жила молода бездітна сім'я шахтарів. Вони приїхали з Західної України і обидва працювали в шахті. Ми з мамою оселилися в кухні, де нам за 150 рублів на місяць відвели кут від вікна до вхідних дверей. Тут ми поставили ліжко, на якому спала мама з Валею, а я спав на підлозі поруч з ліжком. Тут же на підлозі я робив уроки. Більше місця не було. Господиня дому довго тягнула з пропискою, вимагаючи гроші для хорошого знайомого, у якого є хороший знайомий, а у того знайомого теж є хороший знайомий, який працює в міліції. Усім їм потрібні гроші , а вони за гроші зроблять нам прописку. З нас викачали всі гроші – ординці без обману і хабарів жити не можуть.

                  Я опинився на своїй Батьківщині, про яку нічого не пам'ятаю. Я повинен її освоювати. Тепер у мене є три Батьківщини. Першу Батьківщину я зараз буду освоювати. Другою Батьківщиною для мене був роз'їзд «347-й кілометр», Царе-Костянтинівка, Розівка, Куйбишеве, Вершина і Темрюк – вся територія, на якій знаходяться ці населені пункти. Третьою Батьківщиною для мене стало Новотроїцьке з усіма прилеглими до нього сусідніми населеними пунктами. Всі ці території дорогі моєму серцю, як дорога для мене вся Україна.

                   Місто Сталіно, центр жорстокого бандитизму, був добре відомий в країні. Московські, ростовські і одеські бандити обходили його стороною. У темний час доби кожен міліціонер ходив під охороною двох кулеметників. Можливо, в інших селищах міста Сталіно було інакше, але на селищі Рутченкове було саме так. Провести дівчину додому після танців, і повернутися до себе додому, не будучи пограбованим і побитим, прирівнювалося до подвигу.

                  Мама влаштувалася на шахту «17-17 біс» в лампову, на колишню свою роботу, де вона працювала до війни. Рука її все ще боліла, але мама казала: «Помірна робота – панацея від усіх хвороб». Тепер мама щодня ходила на роботу через парк, де був невеликий дерев'яний місток, під яким протікала вода з шахтної лазні. Цей місток мамі два роки поспіль снився. Всім людям сниться майбутнє, сняться суджені, яких Небо пропонує, але люди цього не пам'ятають, бо не хочуть пам'ятати, тому що вважають себе вершителями, не тільки своєї долі, а й інших людей, а за це отримують покарання. Заробляла мама 450 рублів на місяць, плюс на батька ми отримували 240 рублів. За ці гроші можна було оплатити квартиру й харчуватися, але без м'яса. А на одяг грошей не залишалось.

                   У 1954 року будівельники та прибиральниці заробляли по 300 рублів на місяць. Шахтарям малої кваліфікації: плитовим, дорожникам, камеронщикам та іншим, денний тариф був 27 рублів. За місяць це виходило 700 рублів. Робочим більш вищої шахтарської кваліфікації: машиністам електровозів, лебідчикам, електрослюсарям та іншим, денний тариф був 32 рубля, або за місяць 835 рублів. Робочі особливо небезпечних професій: забійники й прохідники, мали денний тариф 45 рублів, або 1200 рублів на місяць. З цього приводу молоді хлопці жартували, звертаючись до дівчат: «Пропоную руку, серце і 1200 рублів». У забійників і прохідників була відрядно-преміальна система оплати праці, тому вони могли заробляти більше. Зарплату шахтарі отримували в довгих чергах біля кас. Каси працювали до пізнього вечора, поки у касирів не закінчувались гроші. З великим ризиком для життя шахтарі несли додому свій заробіток.

                Господиня дому, в котрому ми квартирували, була крупної статури. Зовнішнім виглядом, фігурою і своєю поведінкою вона нагадувала статую тибетського колоса – Будду. Дітей у неї не було. ЇЇ чоловік під вагою диктату своєї благовірної був тихим і скромним. Крім ліжка й особистих речей ми привезли й відро абрикосового варення. Варення ми не їли, бо воно було кислим, тому що на нього у нас цукру не вистачило, зате господиня будинку кейфувала. Широко розставивши ноги й звільнивши простір для свого величезного і дорогоцінного живота, вона шумно і з насолодою пила чай з нашим варенням, випромінюючи блаженство центру всього неозорого Всесвіту, яким вона, безумовно, себе почувала.

                     В цьому будинку біля Лідіївського мосту ми прожили до половини жовтня, а винуватцем переїзду на іншу квартиру був я. Господиня не дозволяла користуватися електрикою. Одного разу я робив увечері уроки при електричному освітленні. Господиня вийшла зі своєї спальні, ні слова не сказавши, вимкнула світло й пішла. Я увімкнув світло і продовжував займатися. Господиня знову вийшла і спробувала вимкнути світло, але моя психіка не витримала тюремних умов життя в цій квартирі, і я зірвався. Я їй заборонив це робити, а також пояснив, що таке – людяність і справедливість, і сказав, що колосальна фігура повинна володіти: не тільки масою, а й розумом. Господиня пішла, залишивши мене в спокої. Мама в цей час була на роботі. На другий день мама прийшла за мною в школу і забрала мене вже на іншу квартиру, нічого не сказавши мені про мій вчорашній вчинок. Так в чотирнадцятирічному віці я вперше вступив у суперечку з дорослою людиною, захищаючи інтереси своєї родини.