4,5 Виховання ризиком

                 Осінь 1953 року – розпочався новий навчальний рік. Цей рік в моєму пізнанні Добра і Зла буде рівним десятиріччю. Я подав заяву в середню школу № 74 на вузловій залізничній станції Царе-Костянтинівка. У цій школі навчалися хлопці з сіл: Більманка, Благовіщенка і Червоне Озеро, щодня долаючи багатокілометровий шлях до школи. В основному тут навчалися українці. Прізвища вказували на їхнє походження від запорізьких козаків: Негрій, Палій, Півень, Проценко, Треба, Нетреба, Галюк, Діброва, Смаглій, Смаглюк, Пиріг; та багато інших, цікавих і дивовижних прізвищ. Тепер і мені доведеться щодня, ризикуючи життям, добиратися до школи. Для цього, вирішила моя мама, я вже дозрів.

                 Близько двох тижнів я з товаришами ходив у Царьовку пішки. Увечері ми поверталися додому поїздом «Сімферополь-Ясинувата», який у нас на роз'їзді зупинявся. Ходити дванадцять кілометрів щодня утомливо, тому я і мої товариші вирішили їздити попутними товарними потягами. В 11:00 дня у нас проходив на Волноваху пасажирський потяг «Мелітополь-Ясинувата», але він йшов не в бік Царьовки. Досить часто в цей час на роз'їзді зупинявся товарний потяг, в очікуванні роз'їзду із зустрічним пасажирським поїздом «Мелітополь-Ясинувата». Ми сідали на товарний поїзд і благополучно добиралися в Царьовку. Приїжджали ми на дві з половиною години раніше початку занять у школі, але що поробиш – доводиться і за це дякувати долі. Якщо ж не було зустрічного товарного потяга, тоді ми сідали на сходинки вагона пасажирського поїзда і їхали у зворотному напрямку до тих пір, поки на який-небудь станції не зустрінемо товарний поїзд, що очікує роз'їзду з пасажирським поїздом. Тут ми пересідали на товарний поїзд і поверталися назад. У вересні та жовтні була тепла погода. Сівши на підніжки вагона, ми милувалися пропливаючим повз нас пейзажем рідного степу. Залізниця проходить по самому гребеню Приазовської Височини. Потяг, то піднімається на крутий схил, то мчить під ухил вниз. Паровоз серії «СУ», піднімаючись на крутий підйом і викидаючи з труби чорний дим «чух-чух», «чух-чух», повільно й натужно вимовляє: «До хре-на по-на-сі-да-ло, до хре-на по-на-сі-да-ло». Виїхавши на рівнину, паровоз набирає пристойну швидкість і полегшено вимовляє: «Мать їх так – хай сидять, мать їх так – хай сидять». На спусках поїзд набирає максимальну швидкість і тепер уже вагонні колеса перераховують стики на рейках швидко промовляють: «Гвинтики-болтики, гвинтики-болтики».

                   Діти – завжди діти, вони при будь-яких умовах заводять ігри. Ми їздили на потягах. Поїздки іноді були тривалими, але ми не нудьгували – затівали гру в «латки». На рухомому з величезною швидкістю поїзді ми носилися по дахах вагонів як очманілі. В даний час мені згадувати страшно наші смертельні ігри на залізниці. Я на мить уявив, що мої діти їздять до школи так само, як їздив я – у мене на голові волосся заворушилися від жаху! Я б з глузду з'їхав від переживань і хвилювань, а наші батьки були спокійні. У всякому разі, вони нам своїх хвилювань не показували. Нам було весело їздити перші дні начального року, доки не набридло. Іноді зустрічного поїзда не було до самої Хлібодарівки. Це означає, що ми проїжджаємо зайвих сто двадцять кілометрів і приїжджаємо до школи з запізненням на два-три уроки. Наші брудні обличчя і руки від вугільного пилу, вид нашого одягу, робили нас схожими на безпритульних. У школі нас побоювалися. За двадцять хвилин після останнього уроку зі станції йшов потяг «Сімферополь-Ясинувата». Їздили ми завжди у восьмому вагоні. Восьмий вагон був вагоном «матері і дитини» . Провідники цього вагону нас знали і завжди зустрічали привітною посмішкою.

                     У ті часи на жаргоні безпритульників місця на дахах пасажирських вагонів називалися «плацкартними». На дахах пасажирських поїздів у літній час безпритульників і уркаганів було багато. Я досконально вивчив бандитський жаргон і таємні знаки повідомлень. У майбутньому ці знання неодноразово рятуватимуть мене від непоправного лиха. Досить було умовним знаком показати, що я такий же бандит, як і мої опоненти, тільки я виконую доручення і не вільний, як бандити залишали мене в спокої. А якби вони виявили мій обман?! Бандитський світ в ті часи був величезний і жив за власними законами. Людині, яка не порушує бандитські закони, можна було не турбуватися про власну безпеку – ворон ворону око не виклює.

                  Восени 1953-го і взимку 1954-го року вийшло в прокат багато цікавих двосерійних кінофільмів, як зарубіжних, так і вітчизняних. Фільми: «Георгій Саакадзе», «Великий воїн Албанії - Сканденберг», «Робін Гуд», «Тарзан», «Свинарка і пастух» та інші. Ну, як було їх не подивитися! Але вечірній сеанс починався о 20.00, а наш поїзд вирушав зі станції в 20.20. По закінченню кінофільму ми йшли в зал очікування на залізничний вокзал. Тут, борючись зі сном, ми сиділи до трьох годин ночі в очікуванні експреса «Одеса-Ростов». Цей поїзд на роз'їздах не зупинявся, а тільки на станціях. У такі ночі, в боротьбі зі сном, мені запропонували хлопці закурити цигарку, переконавши мене в тому, що нікотин відганяє сон. На свою біду я послухався їх, не знаючи про те, що у мене гіпоглікемія, і тому кинути палити, ніколи мені не вдасться. О третій годині ночі ми сідали на поїзд і їхали до станції Розівка. В Розівці стояв в очікуванні роз'їзду зустрічний пасажирський поїзд «Ясинувата-Сімферополь». Ми пересідали на нього і поверталися назад. О п'ятій годині ранку ми були вдома. Ви можете тільки уявити собі нашу успішність по шкільним дисциплінам. Від втоми я іноді засинав на уроках. Одного разу на уроці Конституції СРСР я заснув. Викладач викликав мене до дошки, але я не відреагував. Хлопці спробували мене розбудити, але покалічений війною вчитель сказав: «Гаразд, пушть він шпіт. Не чіпайте його». У викладача була покалічена верхня щелепа, і тому рот його не закривався, а слова він вимовляв з спотворенням. Прокинувся я на початку наступного уроку.