4,2 Новотроїцьке і Ольгiнка

                   Моя мама таємно від мене написала листа в селище Новотроїцьке, Волновахського району, Сталінської області, своїй сестрі Ганні, пояснивши їй моє становище, і попросила допомоги. На Жовтневі свята російської охлократії в 1951 році приїхав до нас Іван Данилович Мойсеєнко, забрав мене і повіз до Новотроїцького. До станції Велико-Анадоль ми доїхали пасажирським поїздом, а від станції Велико-Анадоль до Новотроїцького рудоуправління ми їхали на тендерному буфері паровоза, що їхав на дробильну фабрику. Будинок Івана Даниловича під №1 стояв на краю Індивідуального селища по вулиці ім. Сергія Тюленіна. Тут мені доведеться жити. За півкілометра від його будинку починається село Ольгінка. Між селищем Новотроїцьке і селом Ольгінка тече річка Суха Волноваха. У надрах землі, під Сухою Волновахою тече підземна річка Кипуча Криниця. Вона починається в Великоанадольському лісі і за сорок кілометрів виходить на поверхню землі біля річки Кальміус. Селище Новотроїцьке розділяється доломітним кар'єром на дві частини. Через східну частину Новотроїцького проходить автотраса Донецьк – Маріуполь. Східна частина селища сільськогосподарська. З часом тут побудують авторемонтний завод для сільськогосподарських підприємств. Західна частина Новотроїцького промислова, і вона швидкими темпами розвивалася і забудовувалася. Ця частина селища Новотроїцьке називається «Госпосьолок».

                    Більша частина населення в Новотроїцькому на той час складалася з українців. Незначну частину населення становили: росіяни, болгари, молдовани, чехи, німці і навіть французи. У цьому інтернаціональному співтоваристві серед школярів та молоді бували досить важкі конфлікти, а конфлікти між сусідніми населеними пунктами доходили до бойових дій. Одного разу був бій між хлопцями з Ольгінки і Госпосьолка, до якого заздалегідь і ретельно підготувалися. У тому бою застосовувалися самопали, і навіть саморобна гармата. У бій втрутилося доросле населення Ольгінки і Новотроїцького, і остудили гарячі голови хлопців. Я вперше у своєму житті потрапив в інтернаціональне кодло, і дізнався що це за звір.

                     Суспільно-культурне життя і матеріальне становище жителів селища Новотроїцького повністю залежить від адміністрації рудоуправління, тому що інших підприємств тут немає. У селищі була хороша двоповерхова середня школа. У хорошому стилі побудований двоповерховий палац культури. У селищі кам'яним парканом обгороджений великий парк, в якому в ті роки сіяли пшеницю. Викладання в школі велося, як і скрізь в Україні, українською мовою. Прийде до влади Брежнєв, а московський окупаційний режим, проводячи тотальну русифікацію окупованих територій, в Україні переведе всі школи на російську мову викладання. У ті часи, коли я навчався в українській школі в селищі Новотроїцьке, в сусідньому грецькому селі Бугас, так само як і в інших грецьких селах, вивчали грецьку мову. У Донецькій області різні національності жили компактно. Були болгарські, молдавські, греко-татарські та греко-еллінські села. Школярі всюди вивчали рідну національну мову, а російська мова була мовою міжнародного спілкування – це всіх влаштовувало. Але Москві цього мало, бо треба щоб національні культури вмирали, а підкорені народи перетворювалися на «руських ...» - невідомо, найменування якої тварини має слідувати за прикметником «руський». Мені іноді доводилося бувати в гостях у представників різних національностей. Національні культури і гостинність різних народів завжди залишали в моїй душі незабутнє прекрасне враження, і зміцнило в моїй свідомості повагу до всіх без винятку національних культур. Пройде всього лише двадцять років, а русизм настільки змінить культуру національних діаспор, що після відвідування цих поселень в моїй душі залишатиметься гіркий, неприємний осад. «Брат» ти наш «старший», щоб ти здох!

                   У селі Ольгiнка похована моя бабуся Мокрина. Я з Юрієм іноді ходив в Ольгінку в крамницю, але на цвинтарі біля могили бабусі не був. В червні 1952 року, коли моя мама приїхала в Новотроїцьке, щоб забрати мене після закінчення навчального року, ми з мамою висловили бажання піти на цвинтар до могили бабусі Мокрини. Тітка Ганна нам сказала:

                  – Це неможливо. Я не знаю де знаходиться ця могила. Минуло без малого п'ять років після того як померла мати, а я жодного разу не була на її могилі. Навряд чи нам вдасться знайти її могилу. Незадовго до того, як померла наша мати, у мене народилася дочка, тому я на кладовищі під час похорону не була. Через два тижні після смерті матері померла і моя новонароджена дочка. Будинок ми побудували, але не встигли до холодів довести його до пуття. Смерть матері, смерть моєї дочки, недобудований будинок! На мене звалились турботи більш вагомі, ніж турбота про могилу померлої матері.

                     Це не вписується ні в які рамки! Невже тітка Ганна перейняла у Івана Даниловича єврейський раціоналізм у ставленні до життя? Одного разу, згадуючи прожиті роки свого життя, Іван Данилович розповів мені і моїй мамі один епізод:

                    – У голодні довоєнні роки я працював водієм автомобіля в Кіровському райкомі партії. Одного разу я віз секретаря райкому і побачив на вулиці Мокрину. Вона просила у людей милостиню. Я сказав секретарю райкому: «Он, моя теща стоїть з простягнутою рукою». Секретар райкому наказав мені зупинитися, потім виматюкав мене останніми словами. Після цього він підійшов до моєї тещі, взяв її за руку, привів до нашої машини і наказав мені відвезти її додому. Мені ж він сказав: «Надалі, щоб я цього не бачив і ніколи про це не чув. Ти заробляєш цілком достатньо грошей для того щоб твоя теща жила безбідно».