Четвертий етап. Рідна Природа

                  Літо 1951 року було для мене особливим, я закінчив четвертий клас. Четвертий клас у початковій школі був випускним. Ми складали іспити з усіх предметів, і я склав їх на «відмінно». Я став іншим, я змінився, бо пройшов ще один етап свого життя. Цього літа у мене було більше вільного часу, бо підросла сестра Валя. Вона могла виконувати частину роботи по господарству, а у мене з'явилася можливість приділити увагу природі. Це було чудове літо в моєму житті! Я став помічати красу Природи. Небо, хмари, дощ, дерева, трава і квіти, жучки і павучки, звірі та птахи – все це було настільки чудесне, що зародило в моїй душі незгасну любов до Природи!

               Того ж літа на роз'їзді не було пастуха, тому корів пасли діти. Колективом пасти корів приємно, тим більше – дітям. Випасаючи худобу діти грали в різні ігри. Уздовж залізниці земля давно перетворилася на цілину. Тут росло безліч дикорослих їстівних трав. Таких як: пастуша сумка (грицики); козлики (їстівний молочай – величезна кульбаба); васильки (дикорослий базилік – безліч видів); фіалка (на корінні є плоди, молоді – їстівні, а дозрілі – отруйні), і багато інших. Васильків завжди росте безліч, і коли їх багато поїси, тоді язик набуває темно-багряного кольору.

                   Було у дітей й багато інших розваг, наприклад: У димоходах на казармі галки вили гнізда, погіршуючи тягу в пічних трубах, тому люди галок називають сажотрусами. Люди розоряли ці гнізда – то була вимушена міра. У гніздах були пташенята. Деяких пташенят на виховання забирали собі діти. Одного літа я взяв собі на виховання галченя. Називали ми їх просто: «Галя». Пташеня прив'язувалося до того, хто його вигодовував. Годували ми галчат черв'яками і гусеницями, яких у посадці було багато. Коли галчата підростали, тоді ми їх кормили тим, що самі їли. Даєш їжу галці і кажеш: «Галя, кгг-е-е , кгг-е-е». Галка голосно відповідає: «Кг-е-е! Кг-е-е!». Почавши літати, галка сама забезпечувала себе їжею. В пошуках їжі галка зникали надовго, але варто було голосно покликати її: «Галя, кг-е-е! Галя, кг-е-е!», як за хвилину вона відповідала мені: «Кгг-е-е! Кгг-е-е!», прилітала і сідала мені на плече. Галя любила подорожувати. Я йду в поле, а Галя сидить у мене на плечі або летить поруч зі мною. Іноді Галя приносила блискучі речі: колечко, маленькі ножиці або ще що-небудь в цьому роді. Тоді доводилося йти і розшукувати господаря речей, якого моя Галя обікрала.

                  У майстра по ремонту залізничної колії був син Леонід. Він трохи старший за мене. Жив і вчився він десь у місті, а на літо приїжджав додому. У нього теж була приручена галка. Одного разу з Волновахи приїхав касир і привіз зарплату робітникам залізниці. Касир сидів у квартирі майстра за столом біля відкритого вікна. Касир займався своїми справами, а на столі лежали папери і гроші. У кімнаті касир був один. Раптом прилетів і сів на підвіконня великий птах. Касир здивувався. Галка стрибнула на стіл, взяла дзьобом велику купюру грошей і вилетіла к кімнати. З криком «Мене пограбували!» касир вискочив у двір. Хвилин за п'ять прийшов Леонід і запитав у касира, простягнувши йому асигнацію: «Це ваші гроші?». Приручені галчата живуть у своїх вихователів до осені, а потім відлітають до своїх родичів і більше не повертаються.

                    До 1970 року в Україні не було тібетських кільчастих горлиць. У нас були тільки перелітні горлиці «турчанки». Турчанками я їх називаю тому, що вони турчать: «тур-р-р, тур-р-р». Мені цей звук подобається, бо він викликає у мене почуття ласки і ніжності до цих птахів. У цьому звуці чутна любов до Природи і легкий смуток про щось таємниче, хороше. Тібетські горлиці стогнуть, а мені це не подобається. Одного разу я підібрав пташеня горлиці «турчанки». Я тоді ще не знав про те, що пташенят диких птахів підбирати не можна, тому що батьки пташенят стежать за ними і підгодовують. Горлиця жила у мене до кінця літа. Наприкінці літа горлиця десь відлетіла, а за три дні повернулася додому. Через тиждень горлиця знову відлетіла і цілих два тижні не поверталась додому. Знову прилетіла горлиця до нас, побула з нами пару годин і полетіла до своїх побратимів. Наприкінці літа горлиці покидали Україну, вирушаючи в теплі краї. Прилетіла наша «турчаночка» і стала кружляти над двором. Її родичі літали поруч. Зробивши кілька прощальних кіл над нами, турчанка полетіла зі своїми родичами в Африку. Вона поринула у важке життя перелітних птахів. Мені цю вдячну птицю більше не доведеться побачити.

                  Був у нас пес «Букет». Назвали ми його так тому, що він був плямистий і різнобарвний. Пес прив'язі не знав, був вільним псом і мотався він, чорт знає де. Мотатися він мотався, але обов'язки свої виконував відмінно. Варто було у двір зайти чужій людині, або ж я голосно покличу Букета, як він з'являвся раптом невідомо звідки. Мені ще доведеться в житті тримати собак. Тримав я їх на волі. У подяку за це, вони виконували свої обов'язки відмінно і були самовідданими друзями. А ще у нас жили чудові створіння: ягничка Майя і козеня Роман. Майя була буро-червоного забарвлення, а Роман був сірого забарвлення.

                  У ті історичні часи в українців ще існував національний звичай за попередньою домовленістю відправляти на деякий час дітей до своїх родичів або до добрих знайомих. Звичай цей хороший тим, що діти перебували під наглядом зацікавлених у тому своїх людей, а не чужих, зайнятих власними проблемами розваг в піонерських таборах. Вони, хоч і піонерські, але все ж таки «табори», де свободи бути не може. До нас з Новотроїцька на літо приїхав мій двоюрідний брат Юрій, а незадовго до приїзду Юрія пару тижнів у нас гостював син маминої подруги з Царе-Костянтинівки.