3,5 Між Світлом i Мороком

                   З західної сторони, в метрі від нашої землянки, вже два роки стояла порожня землянка. Тут раніше жила моя хрещена. Після того, як вона переїхала в Царе-Костянтинівку, в цю землянку ніхто не вселявся. На схід від нашої землянки в невеликому будинку жила багатодітна сім'я Марущенко. У нас був величезний годинник – пам'ять про мого дідуся, Івана Карповича. Цей годинник Іван Карпович привіз із Сімферополя. Коли Іван Карпович йшов у відставку з військової служби, офіцери подарували йому годинник. Годинник стояв на підлозі і був вище росту людини. У них було дві гирі. Коли Івана Карповича розкуркулили, годинник цей хтось з односельців привласнив. Дядя Федір, будучи поліцаєм при німцях, знайшов годинник, відібрав і привіз його на роз'їзд своєї матері Мокрині, як пам'ять про Івана Карповича. Всі роз'їхалися, а годинник зберігався у нас. Годинник був дуже дорогим, але не працював – щось у нього зламалося. Наш сусід Марущенко, побачивши годинник, запропонував свої послуги, пообіцявши відремонтувати безкоштовно. Годинник він забрав і не повернув. Через годинник розгорівся скандал. Відтепер ставлення з сусідом було вкрай ворожим. Зрештою таке протистояння повинно було привести до катастрофи.

                    У нас було дві корови. Одна з корів належала тітці Уляні. Молока було багато. У майстра по ремонту залізничної колії був сепаратор. Моя мама носила до його жінки молоко і відганяла з нього вершки. З молока мама робила сир, а з вершків масло. Все це мама відвозила потім в Маріуполь на базар. У вигляді оплати за перегін молока мама домовилася прополоти майстру город.

                     Понеділок, 6-го червня 1949 року – чорний день в моєму житті. Сьогодні ми з мамою мали прополоти город майстру за користування сепаратором. Вранці ми взяли сапи, і пішли полоти чужий город. По дорозі мама сказала мені:

                 – Якась біда чекає на нас. Мені приснився сон, буцім у двір до нас заповзла чорна гадюка. Вона намагалася тебе вкусити, але я порубала її сапою на дрібні шматки. Шматки звивалися і з них бризкала чорна кров. Її кров потрапила на тебе. Додатково до цього сну виявилась недобра реальність, бо вранці в нашому городі я виявила чужі сліди. Хтось у валянках пройшовся по нашому городу. Я подумала, що хтось приходив у город красти, але в городі нічого не чіпали. Влітку, у спеку, у валянках? Дивно все це, бо не логічно, а якщо це так, то не до добра.

               Наші городи сапати було легко, тому що ми їх пололи часто, а зразу після дощу – обов'язково. Город у нас завжди був чистим. Ми навіть після себе граблями скородили свої сліди, тому слід від валянок нічного гостя було добре видно. Жінки моїй мамі казали:

                  – Ми ніколи не бачили, щоб ти полола свій город, але й ніколи не бачили на твоєму городі трави. Коли ж ти прополюєш його? Вночі, чи що?

                  Мама відповідала:

                  – Кожну ніч чорти очищають мій город від трави.

                  Зрозуміли жінки мамин жарт, чи ні – цього я не знаю, але на роз’їзді ходили розмови про те, що моя мама – відьма. Город майстра в цьому році ще жодного разу не був прополотий, тому полоти його було надто важко. Нам же треба було встигнути прополоти цей город до вечора, а він по площі був великим. До обіду ми добре попрацювали, а в обід прийшли додому. Без апетиту поїли рідкий пісний суп і лягли відпочити в нашій затишній і прохолодній землянці. Тут завжди стояв приємний запах, бо на доливці завжди лежало скошене різнотрав'я з квітами, а на стінах землянки і під стелею висіли гілки клена з рожевим забарвленням молодого листя і полин тархун. Взимку долівку ми посипали сіном з лугових трав.

                   Мати моя не спала. Вона впала в забуття, в дрімоту, заклопотана важким здобуттям хліба насущного, втомлена від важкого життя, від роботи, і в очікуванні великої біди. Обідній час закінчилося. Треба знову йти полоти чужий город. Моя шестирічна сестричка Валя залишилася вдома, а я з мамою відправився в поле. Ми йшли мовчки. Мама була замислена, а потім сказала:

                   – Тривожно у мене на душі. Ми в обід відпочивали, а мені було видіння. Я побачила напівпрозору жінку. Вона стояла біля вікна і стурбовано дивилася на наш город. Я хотіла її гукнути, але вона розчинилася в повітрі. Небо нас попереджає про якусь небезпеку. Нам треба бути обережними.

                    Ми поспішали. Сонце вже торкнулося горизонту, коли ми закінчили полоти чужий город. Поверталися ми додому повз казарми, в якій жив майстер.

                   – Ти йди додому, а я зайду до майстра і скажу, що город ми пропололи, - сказала мати і попрямувала у двір казарми. Я пішов додому. Вдома мене зустріла сестричка.

                    – Я була в нашому городі біля малинника і там знайшла ось цю іграшку, - сестричка показала мені предмет, схожий на олівець.

                       Предмет був з жовтого блискучого металу товщиною близько сантиметра й довжиною близько п'ятнадцяти сантиметрів. Один кінець його був конусним, таким же, як і у олівців. У місці, де мав би бути стрижень, зяяло невелике віконце, закрите прозорою перегородкою. Я спробував зазирнути всередину. Мені здалося, що там блимають червоний і зелений вогники.