2,7 Іспит на ґентильнiсть

                  Мені було п’ять років. На роз'їзді померла молода жінка. Моя мати ошатно одягла мене і мою дворічну сестричку Валю. Мати наказала нам, щоб ми пішли і попрощалися з молодою покійницею, яка жила праведним життям/ Мама розповіла нам, як ми повинні себе вести, що робити, і щоб через дві-три хвилини ми пішли додому. Я взяв сестричку за руку й пішов з нею в будинок небіжчиці. Наша поведінка викликала здивування у місцевих жителів.

                     На другий день моя ненька мені пояснила, що існує смерть, що вічного нічого немає, що вмирають навіть дерева і каміння, і що я теж певного часу помру. Я постарався уявити й усвідомити свою смерть. Я уявив, що мене немає, що я не існую. Мене це не злякало, але тривога зародилася десь дуже далеко від мене, стала наближатися до мене із зростаючою швидкістю, збільшуючись непомірно у своїй масі. Вона вдарила мене! Я раптом побачив Всесвіт! Всю Його глибину і Його сутність. Всесвіт, про який я до цього моменту не знав і нічого про Нього не чув. А як же Він без мене?! Що станеться з Ним, після того, як я зникну?! Мене охопив такий жах, який мені не доведеться відчути ніколи в житті! Про себе я не думав, бо турбувався про Всесвіт. Хіба може існувати Він без Мене?! З величезною швидкістю стали відбуватися метаморфози моєї сутності. Моя свідомість, моя сутність, стала збільшуватися й охопила весь Всесвіт. Моя сутність стала безмірною і безмежною. Всесвіт і я перетворилися в єдину Суть. Раптом ця єдина Суть стала скорочуватися до безмежно малої величини. Тепер моя сутність відокремилася від безмірно малого Всесвіту, хоч єдність наша не порушилась.

                    Всесвіт знову став збільшуватися, розширюватися до незмірно більших розмірів і тепер єдність моя з Всесвітом була абсолютною – ми були однією Сутністю. За цим Всесвіт знову став скорочуватися до безмежно малої величини, потім розширюватися до безмірно великої величини. Хвиля за хвилею йшло збільшення й скорочення моєї з Всесвітом сутності. Швидкість скорочень і розширень збільшувалася. Все це супроводжувалося звуком, вібрацією, від найнижчої частоти до найвищої. Швидкість розширень і стиснень збільшилася настільки, що все це витягнулося в одну лінію, а звук став надто високим і дуже приємним. Все витягнулося в одну світлу лінію, котра не має, ні початку, ні кінця, а все видиме і чутне стало Єдиним і Вічним. Я заспокоївся. На цьому мої занепокоєння про смерть припинилися на все моє життя.

                      Тепер я знав про те, що Смерть існує, але тільки для тих сутностей, які Її заслуговують. Це я тоді, в п'ятирічному віці, зрозумів і твердо засвоїв у своїй свідомості.

                    Іван Данилович Мойсеєнко недалеко від міста Волноваха, у Новотроїцькому рудоуправлінні, знайшов пристойну для себе роботу з можливістю взяти кредит і побудувати собі будинок. До кінця літа 1946 року він зібрався забрати свою родину в селище Новотроїцьке.

                   Моя мати за станом свого здоров'я не могла мати постійної роботи, і тому на залізниці не працювала. Повідомлення про те, що мій батько «без вісти пропав», подіяло на мою матір так, що вона надовго захворіла без надії на одужання. Позначилася травма голови, отримана в шахті. Вижила моя мама тільки завдяки лікам, які їй давали з пересувного госпіталю, який стояв на запасній колії роз'їзду.

                     Ми жили в казенному бараку. У зв'язку з тим, що тітка Ганна не буде працювати на залізниці, бо від’їде з роз'їзду, наша родина теж повинна шукати собі житло і звільнити барак. Але на це звільнення потрібен час, а сімейство Срібника чекати не хотіло. Жінки цього сімейства напоїли горілкою свого старшого сина, Івана, і направили його на агресивні дії проти нашого сімейства. Вони групою прийшли до нашого бараку. Жінки залишилися у дворі, а Іван Срібник зайшов у наше приміщення і намагався викинути у двір наші речі, а жінки його родини гучно підбадьорювали його. Бабуся Мокрина намагалася протидіяти Івану, але він схопив бабусю за горло та почав її душити. Моя мама взяла в обидві руки дві невеликі металеві праски і почала гострими кутами бити по голові Івана. Він поступово послабив тиск на шиї Мокрини й посунувся вниз, явно втрачаючи свідомість. Наші жінки підняли його і виштовхали на подвір'я. Сімейство Срібника пішло геть. Згодом, краща подруга моєї мами, Ольга Павлівна, фельдшерка з радгоспу, нам розповідала:

                 – Я нарахувала на голові Срібника сорок чотири криваві рани трикутної форми.

                 Сімейство Срібника в прокуратуру району подало заяву про замах на життя свого Івана з боку нашого сімейства. Слідчий прокуратури, який приїхав на місце події, виніс резолюцію:

                  – Срібник Іван вчинив посягання на благополуччя сім'ї загиблого червоноармійця. Тому, навіть якщо б він був би убитий Євгенією, то вона б юридичної відповідальності не несла.

                   На роз'їзді були казенні будинки, але були і приватні будівлі. Під час війни на роз'їзд переїхало декілька сімей з різних населених пунктів країни в пошуках спокійного і безпечного життя. Всі вони побудували для себе землянки. Із закінченням війни дехто з переселенців поверталися на попередні місця свого проживання, а землянки звільнялися. У нас була дворічна телиця доброї породи. На цю телицю моя ненька виміняла собі землянку. В землянку ми повинні були переїхати в кінці серпня. Перш ніж вселитися в нове житло, прийнято було його обживати. Для цієї мети пускали на ніч в будинок кота або кішку, але не іншу домашню тварину. Чому це так? Можливо, читачі здогадаються про це раніше, ніж я коли-небудь дам з цього приводу пояснення. Моя мати вчинила зовсім інакше, а вчинок її я гідно зміг оцінити і зрозуміти тільки в кінці свого життя. Отже: