2,6 Клоунади буття

                  Поверталися з війни солдати, а Іван Данилович продовжував служити в Житомирі при військовому шпиталю. Приходили від нього не часто скупі короткі листи. Тітка Ганна і моя мати працювали на залізниці. Робота була важкою. Піднімати шпали, рейки, забивати костилі – робота не для жіночих рук. Щомісячна заробітна платня була помірною, достатньою. Постачання продуктами харчування та промисловими товарами в МПС (міністерстві шляхів сполучення) завжди було хорошим. Під час виплати авансу можна було взяти в спеціалізованому залізничному магазині дефіцитні товари. Заробітну платню привозили на роз'їзд, але можна було поїхати у Волноваху і в рахунок зарплати взяти в магазині дефіцитний товар.

                   На початку осені 1945 року моя мати і тітка Ганна привезли з Волновахи красиві модельні туфлі. Мати свої туфлі комусь продала, а за два тижні тітка Ганна виявила, що туфлі для неї замалі. Можливо, туфлі трохи всохли з-за постійно жарко натопленій плити в будинку, або ж ноги у тітки Ганни налилися, але тітка вирішила, що моя мати продала не свої туфлі. Тітка Ганна звинуватила мою матір в тому, що та продала чужу річ. Це вже обвинувачення в розпорядженні чужою власністю, тобто майже крадіжка. Моя мати обурилася:

                  – Я продала свої туфлі!

                  – Ні, ти продала мої туфлі! - стверджувала Ганна.

                  – Я чужими речами не розпоряджаюся, - виправдовувалася Євгенія.

                   – Ти продала мої туфлі, а тепер відмовляєшся! - наполягала Ганна.

                   – Ти не віриш мені?! Тоді ти бачитимеш свого Івана так, як я продала твої туфлі! - гнівно вигукнула Євгенія.

                  Почувши останні слова Євгенії, Ганна злякано промовила «Ой!» й плюхнулася на стілець. В хаті настала тривожна тиша в передчутті жахливих наслідків, бо знали: якщо Євгенія права, то слово, сказане нею в гніві, обов’язково збудеться. За два тижня після цієї події від Івана прийшов лист. Він був написаний не Іваном, бо почерк був інший і красивий – явно жіночий. Лист був гранично коротким: «Аня, нє жді мєня – я жєнілся». Шокована Ганна хвилину мовчала, а потім почала голосно плакати і звинувачувати Ївгу:

                    – Ти втратила свого чоловіка на фронті, а мені позаздрила, що мій Іван живий, тому ти вимовила фатальну фразу.

                    Жінки задумалися над питанням, як виправити становище. Івана треба повернути родині діями, бо сльозами й скигленням справі не допоможеш, а безвихідних ситуацій не буває. Довго думали-гадали, та розумного рішення не знайшли, тому вирішили запросити з сусіднього радгоспу Стешку, та й порадитися з нею. Стешка, або Степанида, була переселенкою.

                   З Західної України виселяли неугодних Москві українців, а в їхні будинки вселяли «мирних росіян», братів-окупантів. Це зрозуміло, бо окупанти бувають військові, але бувають окупанти і «мирні». Військова окупація грабує країну і знищує адміністративні органи управління окупованої країни, а «мирні» окупанти по-братськи анексують захоплені землі, і повністю знищують національні культури аборигенів на захоплених територіях.

                      Степанида знаменита була вмінням добре гадати і давати розумні поради. Вона прийшла в дім Мокрини й погадала Ганні, і сказала, що Івана можна повернути в родину, але зробити це буде занадто складно. Тому треба розробити план дій і чітко виконати його, не зробивши жодної помилки. План дій був складений швидко. Про те, яка трапилася біда у Ганни, та про те, який план дій був прийнятий, дізналися всі жителі радгоспу і роз'їзду, і Ганні відверто співчували.

                       Першого листа Івану написала Мокрина, звинувативши його в «усіх тяжких», й обізвала його останніми словами. Повідомила вона також про те, що Ганна з-за його підлого вчинку тяжко захворіла, і стан її здоров’я викликає надзвичайну тривогу. Відповіді на цей лист від Івана не було. За два тижні другого листа Івану написала Ївга. Вона повідомила йому, що Ганна раптово померла від серцевого нападу. Ганну поховали, а у Євгенії тепер на руках троє дітей і Мокрина. Іван знає, що Ївга отримала травму черепа, коли вона працювала в шахті. З-за того, що Ївга втратила чоловіка, а тепер ще й сестру, у неї сильно болить голова і тому вона не може працювати. За втрату чоловіка на дітей Ївга отримує двісті сорок карбованців, на які не зможе прожити навіть одна людина, а у неї тепер велика родина. Євгенії дуже боляче але, незважаючи на те, що це злочинно, вона буде змушена віддати племінника в будинок для дітей-сиріт, якщо Іван не забере свого сина. Відповіді не було і на цього листа.

                       Запросили Стешку, а та погадала і сказала, що Іван готовий приїхати за сином, але жінка, з якою він наразі живе, не вірить у наш вертеп і не відпускає його. Тепер в дію підключили Юрія. Його заставили писати листа батькові. Юрію диктували, а він, заливаючись сльозами і поливаючи ними лист, виводив свої каракулі, ймовірно, в душі своїй дитячій вірячи, що мати його вже померла, або скоро помре, а він опиниться в дитбудинку. Я байдуже спостерігав за цим спектаклем. Не було у мене ніяких думок з цього приводу. Як і всі малолітні діти, в своїх діях я керувався законами Неба: «Умови життя свого сприймай як належні. Людей не засуджуй і сам не гріши. Вибирай собі друзів, подібних тобі, і обходь стороною всіх, хто не такий як ти». На залитий сльозами дитячий лист прийшла телефонограма: «Терміново виїжджаємо. Зустрічайте». В будинку Мокрини знову переполох: «Іван їде не сам, а з жінкою, тому його в родину повернути не вдасться!». Знову запросили Стешку. Степанида сказала, що Івана повернути вдасться, і попередила, щоб нікого не звинувачували, щоб були гостинні і до Івана з порадами не лізли, тому що долі людей, пов'язаних певним чином з Іваном, і доля самого Івана, залежать тільки від рішення Івана. Жителі роз'їзду були в курсі останніх подій і з цікавістю чекали розв'язки.