2,4 Малюк пізнає Буття

                  Був післяобідній відпочинок. Я спав на ліжку один. Моїх батьків вдома не було, а мені приснився сон. Мій перший сон, який я досі добре пам'ятаю: «Чорний фон – все навколо чорне. Назустріч мені і повз мене навскоси зліва направо йду «я». «Я» одягнений в чорне пальто. Моє «Я» рішуче розмахує руками. Пальто розстебнуто, а поли його майорять на зустрічному вітрі. Підкладка пальта червона. Моє «Я» повз мене рішуче пройшов, та не по землі, бо її не було, а в повітрі». Дивно, я цей сон пам'ятаю все своє життя і найчастіше його згадую.

                     Моя мама чекала народження ще однієї дитини. Для неї придбали люльку і поставили біля грубки. Дитина повинна була народитися навесні, але мене ще взимку відправили спати в цю люльку. Та це ж для мене була каторга! З лівого боку від мене сильно нагріта груба жарко дихає на мене. Мої руки і обличчя вологі від поту. Барак дерев'яний, а в ньому повно клопів. У порожні консервні банки налили гасу, а в банки опустили ніжки ліжка і колиски, щоб в ліжко не могли залізти клопи. Людина настільки дурна, що заперечує присутність розуму у всіх істот, окрім себе, але таке заперечення хибне. Клопам гас заважав, тому клопи лізли по стінам на стелю, а зі стелі десантувалися мені на обличчя. Моїх дорослих родичів клопи мало турбували, але на мене вони кидалися ордою. Падаючі клопи на моє обличчя запам'яталися мені на все життя.

                    Всі сплять, хропучи та сопучи своїми носами, а мені ніяк не вдається заснути. У мене було своє поняття часу. Я завжди знав, котра година доби на даний момент. Я також знав, що зможу заснути тільки після першої ночі. Похмурі думи ворушаться в моєму мозку: «Кому потрібні такі тривалі і неприємні ночі? Коли ж настане ранок і зійде моє улюблене Сонечко?!». Ось з такими переживаннями я зустрічав кожну ніч і засинав не раніше як о пів на другу годину ночі. Спогади цих моторошних ночей іноді турбують мене до цих пір.

                    Настала весна 1943 року, сніг вже розтанув, всюди видно бруд та калюжі. Бабуся готує їжу біля плити. Мені подобалося спостерігати, як готує їжу моя бабуся Мокрина. Борщі вона варила дивовижні за смаком. Будучи дорослим, я теж буду варити борщ так, як варила моя бабуся. Мої борщі будуть трохи смачнішими, ніж борщі моєї мами, бо мама борщ варила не зовсім так, як варила бабуся. В огірках зустрічаються пустоти. В такому випадку бабуся казала: «Тут ночував бог». У цьому висловлюванні є частка істини, бо в будь-якій речовині, де є ізольована порожнеча, завжди присутня частка Вищої Сутності. Саме тому в народі побутує вислів: «Святе місце порожнім не буває». Коли за обіднім столом хто-небудь їв солоний огірок з хрускотом на зубах, я вибігав з дому, бо у мене був резонанс до хрускоту солоних огірків – в моїй голові лунали звуки роздираючої мозкової тканини, а мені було нестерпно боляче.

                    Пізній вечір. Окрім мене й бабусі Мокрини в будинку нікого немає. Я підійшов до столу, заліз на стілець, а зі стільця перебрався на підвіконня і піднявся в повний зріст. Я стою на підвіконні й дивлюся в темну безмісячну ніч. Вікно виходить на південь. Перед вікном невеликий двір, потім льох, а зліва від нього маленький курник. За курником і погребом улоговина з ґрунтовою дорогою. Дорога веде до залізничного переїзду, до якого не більше 50 метрів. За переїздом видніється темна без листя лісопосадка і нічого, крім чорних верхівок дерев на тлі темно-синього неба, не видно. Зірок на небі мало, вони маленькі і їх майже не видно. Чому вони маленькі? Про що зірки думають? А що вони думають про мене? Від лівого верхнього кута вікна, навскіс, у напрямку південно-південно-захід, беззвучно летить довгасте тіло. Воно завбільшки з пенал для олівців. Від передньої частини його виходить блакитне сяйво, переходячи до хвостової частини в синій колір, а хвостова частина світилася багряно-червоним кольором. Тіло летіло повільно. Світлого сліду воно не залишало.

                 – Он, Бозя полетів! - вигукнув я.

                Бабуся підійшла до мене, злегка стукнула мене пальцями по потилиці й сказала:

                 – Не можна так говорити.

                 Бабуся уважно подивилася у вікно, але нічого не побачила, бо Бозя вже відлетів. Бабуся зняла мене з підвіконня.

                  В один із доленосних днів, 17-го квітня 1943 року, народилася моя сестричка Валентина. Микита Сергійович Хрущов теж народився 17-го квітня. Такою ж наполегливою і пронирливою, як Микита Сергійович, була моя сестричка Валя. Такою вона й залишиться на все життя. За цю рису її характеру я відразу ж охрестив її, назвавши її «Видря». Не по назві тварини, про існування якої я в той час не знав, а тому що моя сестра «видере», тобто доб'ється всього, чого захоче, не миттям, так катанням. Видрею її будуть називати всі наші родичі майже до її повноліття, але Валя не ображалася. Валя була ще маленькою і спала разом з мамою, а мені все ще доводилося «паритися» в люльці.

                    Настали теплі весняні дні – прийшла моя радість. Прокидався я під час сходу сонця, зривався з ліжка й вибігав у двір. Промчавшись біля вікон, я завертав наліво до торцевої стіни будинку із східної сторони барака і сідав навпочіпки, притулившись спиною до стіни. «Доброго дня тобі, моє любиме Сонечко!» - подумки вигукував я. Сонечко починало гладити моє обличчя м'якими, ласкавими долонями. Сонечко гладило мені шию, груди і плечі, посміхаючись мені самою прекрасною в цьому світі посмішкою. Блаженство розливалося по моєму єству і мені не хотілося думати ні про що. Я перебував у найпрекраснішій в світі колисці, з якою, ох як не хочеться розлучатися! В унісон Сонцю чути прекрасний звук бджіл-трудівниць на нашій пасіці і ділове щебетання птахів. Чи може існувати де-небудь більш красива музика Життя? Звук пасіки, ласкаве ранкове Сонечко, ділове щебетання і веселий спів птахів – найпрекрасніші спогади мого раннього дитинства.