2,2 Героїка комуністична

                  Героїка може бути: національною, політичною та релігійною. Релігії бувають національні та інтернаціональні. Національні релігії від Бога, а інтернаціональні релігії від Сатани. Все, що породжено нацією, являється істинним, за виключенням національної агресії (фашизм). В цьому розділі моєї книги ми розглянемо героїку комуністичну. Отже:

                  Донбас спішно готувався до окупації. Евакуювали все, що можна було евакуювати. Мінували й підривали все, що можна було підірвати. В офіційній російській історії героїчна компартія, героїчний російський народ і його героїчні державні служби завжди чинили відповідно - «героїчно». Шахту «Гігант» шахтарі підірвати не дали: «Ви відступите, а нам жити треба буде навіть в окупації». Військовий завод №144 теж з якихось причин не був підірваний. Зате цей завод був підірваний вже при німцях, коли він працював.

                  У шахтарів була «бронь» - їх на фронт не брали. З шахтарів-добровольців в місті Сталіно почали формувати Шахтарську Дивізію. Зібрали дві сотні людей, бо більше бажаючих не було виявлено. Сформовану «дивізію» пішим ходом по залізниці провели від станції Мандрикіне до станції Доля, а звідти по залізничним шпалам провели до селища Караванна, де ця «дивізія» зупинилася на дислокування для поповнення чисельності. Протягом декількох днів зібрана «дивізія» розбіглася по своїх домівках. Фактично Шахтарську Дивізію сформувати вдалося вже під Сталінградом з шахтарів, котрі з різних причин відбували термін покарання в сибірських таборах.

                  В місті Сталіно, на селищі Рутченкове пройшли юні роки Микити Сергійовича Хрущова. Корольова, колишня подруга Хрущова, проводила на цьому селищі бурхливу політичну діяльність. За декілька днів після початку війни Корольова прийшла до Олександра Бабіча:

                  – Бабіч, вступай в партію.

                 – Не так давно я хотів бути комуністом, але ви не прийняли мене в партію, оскільки моя дружина з родини репресованих. Я тоді не потрібен був вам, а тепер не потрібні мені ви, - відповів Олександр.

                   Івана Даниловича Мойсеєнка теж не забули, бо його запросили в районний комітет комуністичної партії. Секретар райкому сказав Івану Даниловичу:

                   – Ми евакуйовуємося, а ти зі своїм родичем, Бабічем Олександром, по броні залишаєшся в тилу. Ви обидва безпартійні, але ми даємо вам партійне доручення. Ви будете знищувати партійні архіви.

                    Повернувшись з райкому, Іван Данилович сказав Олександру:

                   – Дуже дивно те, що в райкомі тобі та мені доручили знищувати партійні архіви, але нам зараз не до них, бо треба в першу чергу потурбуватися про себе. Адміністрація міста та партійні органи залишили Сталіно. У місті безвладдя. Вранці почнеться грабунок міста, якщо ще не почався. З мого ремісничого училища сьогодні на автомобілях вивезли всіх учнів. На складах училища залишилося багато борошна, крупи, цукру та інших продуктів харчування. Треба зараз, негайно, запастися продуктами. Треба взяти стільки, скільки зможемо.

                 Як тільки стемніло, Іван з Олександром пішли до училища, але харчів взяти вдалося зовсім мало, бо люди «не дрімали» і до училища прийшли майже одночасно з Іваном Даниловичем. Вони в лічені хвилини розхватали всі їстівні припаси. Івану Даниловичу та Олександру трохи вдалося винести продуктів зі складу, але цих запасів їжі вистачило тільки до початку зими. Після поповнення їстівних припасів родини Івана Мойсеєнка та Олександра Бабіча приступили до знищення партійних архівів, які три доби довелося спалювати в домашній печі. Це істинно так, шановний читачу, а тепер дай оцінку «героїчній компартії», котра залишила в подарунок німцям свої архіви.

                  Червона Армія відступила, радянські та партійні органи евакуювалися, а німців в місті Сталіно все ще не було. Майже два тижні панував кримінальний рай – повальні вбивства, грабежі, розбої та мародерство. Люди боялися вийти з домівок, тому нічого дивного немає в тому, що місцеве населення зустрічало німців хлібом-сіллю. Порядок в місті Сталіно німці навели досить швидко, бо ніщо не переконує анархістів у повазі до закону так вагомо, як відрубані руки крадіїв та трупи мародерів і розбійників, що висять на телеграфних стовпах.

                 Впритул до селища №11, котре знаходиться біля Рутченківського Рудоремонтного заводу, був розташований цвинтар. В роки тотальної комуністичної колективізації на краю цвинтаря була огороджена високим парканом територія, нібито для випробування нової стрілецької зброї. Іноді за цим парканом було чути постріли з гвинтівок, а з початком війни постріли з гвинтівок та кулеметів майже не вщухали. За цвинтарем знаходилось величезне поле аеродрому ДТСААФ. Там паслися корови мешканців селища №11. Одного разу ввечері корова однієї господарки не повернулася з чередою додому. Жінка з дитиною на руках чекала свою корову біля свого двору. З дитиною на руках вона і пішла шукати корову на аеродром. За годину корова прийшла додому сама, а жінка з дитиною безвісти пропала.

                 На другий чи на третій день після захоплення міста німці почали зганяти людей до цвинтаря біля 11-го селища. Люди злякалися - «будуть розстрілювати?». Але, почувши «дещо», вони самі стали спішно туди добиратися. Паркан в тому місці, де були при радянській владі чутні постріли, німці розібрали. Очам людей відкрилися величезні траншеї, заповнені трупами людей. Трупи були пересипані сухим гашеним вапном. Там лежали розстріляні поранені червоноармійці з Макіївського госпіталю. Таким методом НКВС «евакуювало» поранених червоноармійців. В траншеї лежала і жінка з грудною дитиною, яка знайшла не корову, а власну смерть. Ймовірно, вона стала мимовільним свідком того, що ретельно приховувалося від населення. Тут лежали і трупи 300 розстріляних учнів гірничопромислового училища.