1,9 Долі людські

                 У Куйбишевському районі Запорізької області, неподалік від залізничної станції Царе-Костянтинівка (зараз вона називається Комиш-Зоря), в селі Попівка жила багатодітна єврейська сім'я Данила Мойсеєнко. В селах того краю проживало безліч єврейських сімей, про єврейство яких знали хіба що самі євреї, та й то не всі. В історичний період махновщини Данило та його дружина захворіли і раптово померли, залишивши своїх дітей у розпорядження долі. Главою сім'ї стала старша дочка Дора. Вона працювала на своєму подвір’ї і підробляла в наймах, щоб не були голодними її молодші брати і сестри. Брати і сестри підростали і роз'їжджалися в пошуках власного щастя. З часом Дора вийшла заміж за Золотарьова Михайла і переїхала жити в 12-ту німецьку колонію. Цю німецьку колонію і село Вершина, Куйбишевського району, Запорізької області розділяла тільки невеличка степова річечка. Після війни 12-та німецька колонія втратить своє значення, так як всі німці радянською владою були з цього села депортовані в глухі північні райони країни без права покидати виділене їм місце проживання. У зв'язку з тим, що колишня 12-я німецька колонія втратила своє значення, вона стала частиною села Вершина, а трохи пізніше набула статусу окремого села з назвою Пробудження.

                   Малолітній Іван Мойсеєнко покинув сестру Дору та поїхав в місто Сталіно свою долю шукати. Іван спочатку попрацював учнем теслі, потім учнем бляхаря, потім учнем токаря, потім слюсарем по ремонту автомобілів, і, нарешті, придбав професію шофера (водія автомобіля). Знання за плечима не носити, а людина, котра багато вміє і знає, виживе в найважчих життєвих обставинах. Шофер з розумною головою гній возити не буде, а єврей, тим більше, цього робити не буде, бо він зможе возити навіть самого государя. Іван Данилович Мойсеєнко влаштувався працювати особистим шофером першого секретаря Кіровського райкому партії. В один прекрасний день він познайомився з Ганною Гузь та й одружився з нею.

                   Якось Ївга-Євгенія вирішила поворожити на долю свою. В ніч під Водохрещу Ївга набрала в відро воду, повісила на дужку відра замок, замкнула його і поклала ключ від замка собі під подушку, та й лягла спати. Вночі їй наснився сон: «До неї підійшов молодий чоловік і попросив води напитись. Вона дала йому ключ від замка, а він подарував їй двох голуб’ят. Потім вони пішли на ринок, а в натовпі вона молодого чоловіка загубила. Довго шукала його, але не знайшла, так і залишилася вона з двома голуб’ятками в руках». Сон досить скоро забувся. Одного разу, видаючи шахтарям ліхтарі, Євгенія звернула увагу на одного молодого шахтаря. Обличчя шахтаря здалося їй добре знайомим, але згадати, де вона його бачила, не змогла. Євгенія сказала юнаку:

                    – Мені добре знайоме ваше обличчя, але ніяк не можу згадати, звідки я Вас знаю. Підкажіть, будь ласка.

                  – Ви не могли мене знати, так як я зовсім недавно приїхав сюди з Дніпропетровська. В Дніпропетровську я працював в річковому порту вантажником. А до того я жив у селі Алтинівка, Конотопського району, Сумської області, де і народився. Мене звуть Олександр, а прізвище моє Бабіч, - відповів він.

                  Так Ївга зустріла свого судженого. За місяць після знайомства з Ївгою Олександр прийшов до Мокрини і два їй яблука:

                   – Я полюбив вашу доньку Ївгу і хочу з нею одружитися.

                  Молоді люди отримали від Мокрини благословення та й побралися.

                  Олександр працював у шахті «17-17 біс», на вугільній дільниці переносником, потім він навчався в місті Єнакієве на курсах підвищення кваліфікації, після чого працював машиністом електровозу. Влітку 1936 року Олександра Бабіча на шість місяців забрали в РСЧА (робітничо-селянська червона армія) для військової підготовки. Служив він недалеко від міста Сталіно – в Святогірську. З листів свого чоловіка Євгенія дізналася, що разом з її чоловіком служить двійник її чоловіка, теж Бабіч Олександр Корнійович. Він схожий на її чоловіка і у нього такий же почерк. У двійника її чоловіка є дружина, яку теж звуть Євгенія, і у неї теж почерк такий же, як і у цієї Євгенії. Євгенія вирішила поїхати в Святогірськ на зустріч з чоловіком і з двійниками, з якими заздалегідь домовилися. Зустріч відбулася. Дві подружні пари були схожі один на одного, як дзеркальне відображення. Дивно, але світ неосяжний, а варіанти подій в ньому не мають обмежень.

                   Рідна сестра Олександра Бабіча, Валентина Корніївна, вийшла заміж за головного інженера шахти «17-17 біс», Мухіна Івана Юхимовича. У 1934 році у Валентини Корніївни народився син Леонід. Батьки його називали Льоликом. Всупереч комуністичному диктату в українців все ще існувала традиція хрестити дітей в церкві. Валентина Корніївна одного разу сказала своєму братові:

                   – Олександре, треба Льолика охрестити в церкві, але як це зробити так, щоб ніхто не дізнався про хрещення? Що буде, якщо люди дізнаються, що син комуніста, та ще й головного інженера шахти, охрещений в церкві?

                   Роки йшли, а Льолик все ще не був охрещений. Одного разу, коли Льолик вже добре розмовляв, Валентина Корніївна зі своїм братом Олександром і з його дружиною Євгенією відвели Леоніда в церкву й там його охрестили. Льолику ж сказали, що його прийняли в загін парашутистів, а хрестик, то значок парашутиста. Льолик був радий неймовірно. Вдома, коли Іван Юхимович прийшов з роботи, Льолик захоплено заявив батькові: