1,8 Смерть i Воскресіння

                 В місті Сталіно сім'я Мокрини оселилася неподалік від залізничної станції Рутченкове на Красном Городкє. За гроші, які Мокрині дали німці-колоністи, вона зняла два флігелі. В одному флігелі оселився Федір з дружиною Фаїною і дочкою Валентиною, а в іншому флігелі поселилась Мокрина з Ївгою та Ганною. Залишилося трохи грошей, але їх могло вистачити лише на тиждень, якщо купувати тільки хліб. Треба було шукати роботу. Без документів сімнадцятирічну Ївгу і шістнадцятирічну Анну на роботу ніхто не брав. Ївга і Ганна змогли слізно вмовити десятника на будівництві взяти їх на роботу підносити мулярам цеглу та будівельний розчин, пообіцявши, що документи будуть за два тижні.

                 Федір потайки пробрався в Темрюк до своїй сестри Уляни. Чоловік Уляни, Ливинець Костянтин, все ще працював секретарем сільради. Він написав довідки на кожного члена родини Івана Карповича Гузя і зміг таємно від голови сільради поставити печатки на них. Я бачив ці довідки – вони написані на поганому папері, а печатки поставлені червоним чорнилом. На підставі отриманих довідок всі члени родини Гузя змогли отримати паспорти, а з паспортами легко можна знайти роботу. Федір, отримавши паспорт, пішов працювати на шахту №19. Ганна влаштувалася працювати в аптеку касиром, так як вона закінчила два класи церковно-приходської школи, а Ївга влаштувалася працювати на шахту «17-17 біс» ліхтарницею. У ліхтарниць була надто тяжка й небезпечна праця, бо треба було шахтарські ліхтарі розпаковувати й ставити під зарядку лужні акумулятори, а потім знову їх запаковувати, й пломбувати. З часом шахта «17-17 біс» буде називатися «шахта Кіровська», а потім їй знову буде повернуто назву «шахта 17-17 біс». 

                Під час масових репресій комуністичного режиму в селі Темрюк постраждало багато заможних селян, зокрема розкуркулили і родину Пилипа Машковського. Пилип Машковський був відправлений разом з Іваном Карповичем Гузь в Архангельську губернію на лісоповал, а сини Пилипа: Михайло, Степан та Микола втекли в місто Сталіно і тимчасово поселилися у флігелі, в якому жила Мокрина з Євгенією та Ганною. Тісно було, дуже тісно, але то була продиктована необхідність. Брати Машковські, так само, як і члени сім'ї Мокрини, на підставі виданих Костянтином Ливинцем фальшивих довідок, отримали паспорти та влаштувалися на роботу. Михайло Машковський влаштувався працювати на шахту «Гігант», якій після війни буде присвоєно найменування «шахта імені Абакумова». На цій шахті Михайло буде працювати до самої пенсії, а молодші брати Степан та Микола влаштувалися працювати на шахту №30, на якій раніше працював Микита Сергійович Хрущов. За місяць після того, як Костянтин Ливинець видав довідки своїм родичам, він був заарештований і розстріляний.

                  Велике за розмірами селище Рутченкове було західною околицею міста Сталіно. Селище це було напівпустинне, та в ньому будувалось багато підприємств, а для робітників цих підприємств будувались житлові селища меншого розміру. Тут будувалось селище «Побєда» для працівників Рутченківського Коксохімічного Заводу, а також будувались селища: «Красний Городок» та «Нова Колонія» для робітників шахти «17-17 біс».

                  Ївга та Ганна працювали, тому життя їхнє покращало. Тепер можна було регулярно платити за житло, купувати продукти харчування та економити жалюгідні залишки грошей для придбання одягу, а вечорами ходити в місцевий клуб молоді на танці. Одного разу на суботнику сестрам довелося висаджувати молоді деревця в майбутньому парку шахти «17-17 біс». Молодими сільськими дівчатами зацікавилися міські хлопці, але Ївгу і Ганну від занадто настирливих залицяльників захищали двоюрідні брати, Степан та Микола Машковські.

                   Степан Пилипович Машковський був надзвичайно працьовитим чоловіком. Він працював у шахті, ходив у вечірню школу і був курсантом Тсоавіахіму, в якому він навчався на льотчика. ТСОАВІАХІМ – Товариство Сприяння Обороні, Авіаційному і Хімічному Будівництву. Ця добровільна організація громадян СРСР, існувала в 1927-48 роках. А в 1948 року замість Тсоавіахіму були утворені три самостійні спортивні організації: ДОСАВ, ДОСАРМ і ДОСФЛОТ. У 1951 р. ці формації були об'єднані в ДОСААФ - Добровільне Товариство Сприяння Армії, Авіації і Флоту.

                 Степан Пилипович Машковський скрізь встигав і навіть знаходив час іноді ходити на танці. Степан Пилипович навчався, а його брат, Микола, вчитися не хотів. Одного разу вдома за обіднім столом Степан сказав Миколі:

                  – Миколо, вчитися треба! Роки молоді пройдуть в гулях і на танцях. Потім навчатися пізно буде, а згодом шкодувати прийдеться.

                  На це Микола відповів:

                 – Степане, не переймайся! Ми з тобою поруч зі Сталіним будемо. Ось побачиш!

                  Моя мама і тітка Ганна у моїй присутності часто у своїх бесідах згадували цю розмову братів Машковських, бо була на те причина, про яку я розповім пізніше. Степан Пилипович Машковський закінчив вечірню школу. В авіашколі він отримав спеціальність льотчика, звільнився з шахти та й поїхав у місто Харків освоювати професію військового льотчика. Багато листів і фотографій надсилав Степан з військового училища Ївзі та Ганні, але після закінчення навчання від нього вісті вже не надходили. Всі поштові листи Степана Пилиповича Машковського і багато його фотографій, надісланих з військового училища, зберігалися у Ганни Іванівни. Де після смерті Ганни Іванівни знаходиться цей архів, я не знаю. Все, що я пишу в своїх книгах про героя Радянського Союзу, С.П. Машковського, зовсім не збігається з офіційною версією його біографії. Причини для цього є досить вагомі - вони політичні. Мої відомості про Степана Машковського отримані від його кровних родичів, а не від тих осіб, які створювали офіційні версії біографій героїв. Але продовжимо розповідь.