9,48 Відьмацькі Кола

                  Моя доня, Деніза, вийшла заміж за Юрія Барбакова. Юрій навчався в Калінінграді на військового авіаційного техніка. Він приїжджав на канікули додому в Донецьк і познайомився з Денізою, а за рік вони побралися.

                 Восени 1989 року, на другому році служби в армії, Олег попросив мене: «Папа, я не хочу демобілізуватися з армії разом з усіма. Допоможи мені піти на громадянку раніше терміну». Я відіслав Олегу необхідні документи, а за пару тижнів, від Олега отримав телеграму: «Папа, зустрічай мене. Вилітаю літаком». У Донецькому аеропорту я очікую прибуття літака з Тбілісі. Літак прибув, а я стою і шукаю очима серед прибулих пасажирів Олега у військовій формі. Раптом я почув ззаду себе голос Олега:

               – Папа!

              Я озирнувся. Переді мною стояв стрункий молодий чоловік у сірому костюмі «трійка» і з двома валізами в руках.

             – А я шукаю людину у військовій формі, тому і не помітив, як ти пройшов повз мене. Ти в дорогому костюмі і з двома валізами. Хіба міг я звернути на тебе увагу? Тепер всі з армії повертаються з валізами?

                – Чого ти дивуєшся? Ти ж знаєш, ким я служив, але не здогадуєшся, в яких умовах.

               Після повернення з армії Олег працював в шахті і жив у квартирі на Текстильнику з моєю мамою, а я продовжував жити на хуторі біля Лариси. 

              У квітні 1990 року я в тонкому тілі був в невідомому мені місці і здійснював певні дії. Аналізатор попереджав мене про дії, які приведуть до небажаної зміни моєї програми. За два тижні після цього я з сином Олегом вирішив в травні 1990 року поїхати в Росію на заробітки. Ми вирішили заробити гроші на прополюванні буряків.

              Приїхали ми в радгосп «Грем'ячі Ключі», Мало-Сердобського району, Пензенської області. Нас поселили в семи кілометрах від центрального радгоспного селища в селі Петрівка. Політична ситуація в країні була такою, що в Росію на заробітки з України, Білорусії та Молдови ніхто не наважився в той рік їхати, тому ми з Олегом в селі Петрівка опинилися на самоті. На самоті повній, тому що село було кинуте. Тут стояли гарні будинки, і до них була підведена електрика, але в селі не було, жодного жителя. Оселилися ми в школі, а їжу нам привозили з радгоспу. Ми взяли десять гектарів землі і приступили до прополки буряків. Сапи я зробив сам з полотна старої поперечної пилки. Пила була зроблена в сталінські часи з високоміцного металу. Сапи були надзвичайно легкі, гострі і рідко доводилося їх точити. Пололи ми по 0,5 гектара в день. З огляду на дощові дні, ми розраховували зробити подвійну прополку десяти гектарів буряків за два місяці.

               Умови життя і роботи сільських жителів в Росії і в «братніх» республіках надзвичайно різні. В Україні за прополку одного гектара буряків платили 70 рублів, а в Росії - 250 рублів. В Україні люди жили в бідних будинках, а в радгоспі «Грем'ячі Ключі» стояли двоповерхові котеджі з газовим опаленням. В Україні біля кожного будинку були доглянуті городи і клумби з квітами, а в «Грем'ячих Ключах» навколо котеджів росли бур'яни. Деякі жителі «Грем'ячих Ключів» вдома їжу не готували, а ходили їсти в радгоспівську їдальню.

              Радгосп спеціалізується на молочній продукції. Біля села, в якому поселили мене з сином, була тваринницька ферма. Сюди автобусом привозили доярок на роботу. Тут була і тракторна бригада. Трактористи заварювали круто чай, роблячи наркотичний напій, і пили його, проводячи весь робочий день в розмовах. Один тракторист працював на тракторі «Білорусь», на якому був змонтований генератор для зварювальних робіт. Цей тракторист зобов'язаний був проводити в польових умовах електрозварювання поламаних деталей і механізмів на комбайнах і на іншому сільськогосподарському устаткуванню. У травні, червні та липні на полях механізми працювали рідко, тому у тракториста роботи не було. Я запитав у нього:

                – Яка у тебе місячна зарплата?

             – Двісті сімдесят рублів, - відповів він, але, побачивши на моєму обличчі подив, і витлумачивши його по своєму, він додав, - А коли на полях почнуть працювати механізми, мені будуть платити 650 рублів.

            – У нас навіть шахтарі стільки не заробляють, не кажучи вже про сільських жителів.

            Не знає він, що таке «окупаційний режим», і що таке «братство» по-російськи. Комбайни і трактори в радгоспі нові. Біля школи, в якій ми з сином жили, стояли чотири нових трактори. Два з них були частково розібрані на запчастини. Я не бачив у радгоспі жодного трактора, який пропрацював більше трьох років, а в Україні трактори працюють десятиліттями. У цьому районі є два села з однойменною назвою. Одне село мордовське, а інше, татарське. У цих селах умови життя, роботи і оплати праці такі ж нужденні, як і в Україні. Є «руські люди», а є їх «брати молодші».

              У зв'язку з тим, що полоти буряки крім мене з Олегом було нікому, адміністрація радгоспу виділила кожному жителю радгоспу по пів гектара буряків для прополки і виділила п'ять робочих днів на виконання цього завдання. Жителі радгоспу прийшли до мене і стали розглядати наші сапи. Я у них запитав: