9,34 Олена Всеволодівна Плахотіна

                 На початку листопада 1984 року різко похолодало. Був морозний день. На матеріальному складі машинобудівного заводу я з товаришами вивантажив машину з бочками олійної фарби. Після цього я нагнувся для того, щоб підняти з землі п'ятикілограмову пачку електродів. Я взяв електроди і став розгинатися. Мій хребет пронизав гострий біль. Я впав на землю. Машиною «швидкої допомоги» мене відправили в лікарню.

               Вперше з хребтом я потрапив до лікарні восени 1970 року. Я легко піднімав на свої плечі тягар вагою 130 кілограмів. Але піднімав не класичним способом при положенні хребта «стовп», а методом «змії», коли хребет займає положення літери «S». У цьому положенні я брав вантаж на плечі, а потім випрямляв хребет. У той нещасливий день я був застуджений, а тіло моє було переохолоджене. Взявши на груди вантаж в 125 кілограм, я спробував випрямитися, але мене пронизав гострий біль в області крижів. Так я вперше потрапив до лікарні на два місяці.

                Другого разу з хребтом я потрапив до лікарні в червні 1980 року. Але тоді мені треба було по трьох днях виконати невідкладну справу. І якби я її не виконав, тоді моя честь «людини слова» була б зганьблена. Тоді мене в лікарню на 29-ю шахту привезли на таксі. Я стояв в приймальному покої лікарні, а мене з двох сторін підтримували люди. Старша медсестра запитала у мене:

              – Чому Ви не викликали машину «швидкої допомоги», а приїхали до нас на таксі? 

              У мене по щоках у два струмка текли сльози, а я, пересилюючи біль, насилу вимовляв слова:

              – Тому що «швидка допомога» відвезла б мене в лікарню, яка в цей день за розпорядком приймає хворих, а це невідомо де. До того ж, з лікарні мене виписали б не раніше, як після закінчення трьох тижнів. Мені ж необхідно виписатися з лікарні через два дні. Ваша лікарня сьогодні не приймає на стаціонарне лікування хворих людей, бо лікарня не «чергує» сьогодні. Але тут мене вже знають. І я даю вам слово, що через два дні я вийду від вас здоровим. З вашою допомогою я все зроблю так, щоб це було виконано.

              Жінка-доктор, яка чергувала в той день в лікарні, стояла біля дверей і безмовно спостерігала за нашими переговорами. Після того, як я висловився, доктор несподівано вимовила:

             – Я беру його. Я застосую до нього екстрене лікування.

             Мене поклали на ліжко в коридорі, тому що всі місця в лікарні були зайняті. Пролежавши на ліжку близько години, я повільно підвівся з ліжка і почав обережно пересуватися по коридору. Медсестра мені сказала:

                 – Вам не можна рухатися. Впадете, тоді буде ще гірше. І ніхто тоді вже не зможе Вам допомогти.

                Доктор же, сказала:

                – Він знає, що робити треба. Я йому вірю.

                У союзі з доктором ми досягли того, до чого прагнули, бо я вранці третього дня виписався з лікарні в задовільному стані.

               Тепер уже, на початку листопада 1984 року, я потрапив до лікарні з хворим хребтом втретє. У цій лікарні я пролежав майже два місяці, до кінця грудня. За три дні до новорічного свята несподівано в палату мені принесли офіційне запрошення в нейрохірургічну лікарню відновного лікування. У ті далекі часи в Україні таких лікарень було всього дві. Одна лікарня (не знаю, де вона знаходиться) обслуговувала хворих Правобережної України, а Донецька лікарня №14, котра розташована на селищі Мандрикіне, обслуговувала хворих Лівобережної України. Потрапити на лікування в таку лікарню було справою надзвичайно важкою, тому я був надзвичайно здивований тим, що без мого прохання мене запрошують в елітну лікарню нейрохірургії. Я вже міг самостійно пересуватися, і тому я без супроводу відправився в нейрохірургічну лікарню. Ця лікарня має свою історію:

                  У дореволюційний час доктор медичних наук, прізвище якого я, на жаль, не пам'ятаю, шукав на околицях міста Юзівки (Сталіно, а потім - Донецьк) місце з виходом позитивної енергії на поверхню Землі для того щоб в такому місці побудувати лікарню для шахтарів. Таке енергетичне місце доктор медичних наук знайшов біля залізничної станції Мандрикіне. Тут побудували відмінну лікарню. Лікарня багатоповерхова, з пандусами, за якими можна заїхати на будь-який поверх. У лікарні є басейн, кілька спортивних залів і бібліотека.

              У нейрохірургічну лікарню я прийшов 30 грудня 1984 року, і був поміщений в другу палату. Моє ліжко стояло біля вхідних дверей. Дві палати суміщені, а їх розділяє невисока і не суцільна перегородка. Таким чином, будівельникам вдалося поєднати затишок і великий простір. Було затишно, і в той же час можна було частково бачити те, що робиться в сусідній палаті. В палатах є умивальники і холодильники. У лікарні відмінне чотириразове харчування, але хворі нашої палати щодня перед сном сідали за стіл і влаштовували святковий бенкет з вживанням коньяку. Мої сусіди по палаті кілька разів пропонували мені приєднатися до бенкету, але я, подякувавши за запрошення, назавжди відмовився.

                У зв'язку зі святкуванням Нового Року перший лікарський обхід був проведений 3-го січня 1985 року. В першу палату увійшла Олена Всеволодівна. Мені завжди було приємно бачити цю надзвичайно красиву, струнку, чуйну і лагідну жінку. Олена Всеволодівна робила обхід в першій палаті, переходячи від одного пацієнта до іншого, а я спостерігав за нею. Потім вона перейшла в нашу палату і стала по черзі обстежувати хворих. Ні поглядом, ні найменшим порухом Олена Всеволодівна не показала мені, що вона мене помітила, але ж вона знала список своїх хворих, вона знала, що я перебуваю тут. Красива жінка, фея небесна, провівши обстеження всіх хворих в нашій палаті, до мене не підійшла, а попрямувала в бік першої палати. Я ж був вкрай здивований її вчинком. Олена Всеволодівна відійшла від мене на чотири метри, потім зупинилася і повернулася обличчям до мене. Вперше, через багато років, наші погляди зустрілися. На її ніжно-гарному обличчі арійки з'явилася усмішка, побачивши яку душа людини наповнюється блаженством. Я іноді замислювався, чи зміг би я полюбити таку жінку як Олена Всеволодівна? Олену Всеволодівну я любив як красиве створення, як фею, як ангела небесного, з глибокою повагою, але така любов ставила нездоланну перепону до сексуальної близькості, бо неможливий секс з богинею, так як тоді богиня перестане бути богинею. Природно те, що я весь час усміхався, спостерігаючи за небесної феєю. З вуст Олени Всеволодівни пролунав мелодійний голос, який ніжно торкається струн мого серця: