9,2 Самозакохана фея

               Що таке – талант? Талант - вроджена якість, передається у спадок від предків, не обов’язково від батьків, бо гени, якими формується здібність людини до сприйняття зовнішнього світу й виконання своїх обов’язків, від носія генів передаються нащадкам до сьомого коліна. Майже всі немовлята, за виключенням немовлят з психічними вадами, мають вроджений талант сприйняття якої не будь сфери буття, але в процесі виховання та особистої ледачості таланти втрачаються. Одним з талантів є почуття гармонії. Багато людей позбавлені почуття гармонії, тому вони не знають, що таке "красиво" і тому не уміють красиво одягнутися. Аморальні люди, почувши слова "це модно", з радістю натягнуть на себе брутально пошитий одяг навіть з дерюги.

Я одягався скромно, але гармонійно моєму зовнішньому вигляду. Так я вважав, та люди вважали не так. Коли мені було сорок п'ять років, моя мама мені одного разу сказала:

              – Я бачила свою подругу, з якою багато років не бачилася. У розмові зі мною вона у мене запитала: "Володя досі одягається як лялька? Так само красиво, як і в молодості?".

                 Для того, щоб купити собі костюм, мені потрібно було об'їздити безліч крамниць. Зазвичай, на купівлю костюма, що задовольняє моїм потребам, у мене йшло близько двох місяців. У моєму гардеробі були близько двох десятків краваток. Збираючись в театр, на прогулянку, на збори або на який-небудь інший захід, я довго підбирав співвідношення кольорів капелюха, костюма, сорочки і краватки. Співвідношення кольорів в моєму наряді повинне було гармоніювати із заходом, на який я збираюся, з моїми супутниками і з моїм відношенням до майбутнього заходу. Я можу погодитися з тим, що я красиво одягався, але моєї заслуги в цьому немає, бо це було моєю природженою якістю, оскільки мій батько красиво одягався. Моя мама мені розповідала:

              – Твоєму батьку в одязі догодити було дуже важко. Ми з ним довго ходили крамницями у пошуках хорошого костюма або у пошуках тканини на костюм. Одного разу продавець мені сказав: "Твій чоловік не вередливий. У нього природне почуттям гармонії".

               Одного разу колектив операторів нашого цеху звернувся до мене з проханням:

              – Володя, ти красиво одягаєшся і недорого. Усі люди це бачать. Бачимо це і ми, але самі ми не можемо зміркувати, який одяг, і яка композиція гардеробу кожному з нас підходить за нашими індивідуальними характеристиками. Ми вирішили з получки поїхати колективно за покупками одягу, і просимо тебе надати нам допомогу в підборі одягу кожному з нас. Допоможи нам вирішити це питання.

              Мене обрадувало таке повідомлення і я погодився зробити з хлопцями екскурсію по крамницях. За декілька днів після цієї екскурсії закінчувався перший рік моєї роботи на фабриці. Мені хотілося поїхати на відпочинок в Карпати, на Кавказ або ж в Крим.

             В перших числах серпня 1973 року в туристичному агентстві я купив путівку в Карпати. Я зібрався вийти з агентства, але зупинився, оскільки раптом почув за своєю спиною жіночий голос:

             – Я вимушена відмовитися від путівки в Теберду, тому що мої сімейні обставини несподівано змінилися.

              З юних років я знав про те, що гірські ущелини Теберда і Домбай на Кавказі по красі прирівнюються до гірської Швейцарії. Потрапити в ці місця для мене було нездійсненною мрією, тому я був невимовно радий можливості, що підвернулася. Я звернувся до агента туристичного бюро:

              – Я можу замінити придбану мною путівку в Карпати на путівку в Теберду?

              – Можна, якщо вдасться продати придбану вами путівку. Запишіть номер нашого телефону й телефонуйте мені щодня. Як тільки ваша путівка буде продана, Ви можете приїхати до нас за путівкою в Теберду. Я цю путівку триматиму для Вас.

             За тиждень я був володарем завітної путівки. Це була путівка в місто Єсентуки з відвідуванням Теберди і Домбаю. Путівка була від Донецького обкому партії для "своїх" людей. Вона була віддрукована машинкою на простому аркуші паперу із статтею з конституції СРСР про те, що кожна людина має право на заслужений відпочинок. Я подав начальниці цеху заяву на відпустку. Балашевич відмовилась підписувати заяву і сказала, що у відпустку я зможу піти тільки взимку, але побачивши туристичну путівку, яку я їй подав, обірвала своє заперечення на півслові і підписала заяву.

               Відпочивати в ліпших умовах, ніж відпочивають пролетарі, дуже приємно. Я приїхав з особистими речами до туристичного бюро, де сів в автобус, що чекав туристів. На цьому усі мої турботи про подорож на Кавказ закінчилися. Керівником групи туристів була лікар-терапевт, в обов'язок якої входило не лише керівництво групою, але і відповідальність за наше здоров'я. Спочатку була зроблена екскурсія на автобусі по донецьких історичних пам'ятках, а потім нас відвезли на залізничну станцію Ясинувата. Там нас нагодували в ресторані, а потім розмістили в пасажирському вагоні, що самотньо стояв на залізничній колії. У знайомствах, спілкуванні і розмовах ми не помітили, коли наш вагон причепили до пасажирського потягу, як раптом хтось сказав про те, що ми вже досить далеко від’їхали від Донецька.

              Прокинулися ми вночі на залізничній станції міста Єсентуки. Вагон наш був відчеплений, а нас чекав автобус. Миловидна і струнка молода жінка кавказької національності ввічливо розсадила нас в автобусі. Потім нас відвезли в станицю Єсентукську і поселили в готелі «Підгірна». Не хлібом єдиним живляться люди. Дехто з нашої групи оселився в комфортабельних двомісних номерах, а інших туристів розмістили у величезних багатомісних кімнатах на розкладачках. Ці кімнати, швидше за все, нагадували кімнати для біженців, ніж готельні номери. "Дехто" - відносилися, безумовно, до елітного середовища "совків". Вершина елітної групи складалася з п'яти чоловік. Літній угодований чоловік з молодою красивою дівчиною в місті Єсентуки орендував приватну квартиру і віддалився з нашої групи. Ми цю пару бачили тільки в їдальні за обідом. З елітної групи з нами залишилася група з трьох чоловік. Миловидна, фігуриста молодичка років двадцяти двох нагадувала молоду лань. Її супроводжував малопривабливий рудоволосий чолов’яга і стрункий, спортивної статури, високий кінооператор. Кінооператор знімав на камеру усі рухи молодої особи. Ця особа переслідувала мене, та так напористо, що я кожного разу ставав у безвихідь, не знаючи, як я виглядаю в очах її супутників, які мовчазно сприймали усі витівки своєї королеви, явно їй сприяючи. Вона називала мене частіше "Олегом Відовим", ніж Володею.