ІІ

          Отже, шановні читачки та читачі. Ви почули половину моєї химерної оповіді про так звану віру, яка привела мене у підсумку до дуже радикальних рішень, я взагалі людина радикальності, бо завжди усе сприймала по крайньому – або так, або ніяк, це була моя життєва філософія, через що я посварилася з багатьма людьми, що були моїми потенційними друзями. Власне кажучи я не шкодую, ба навіть більше, я навіть пишаюся собою що порвала з багатьма контактами. Вам буде цікаво дізнатися як моє становище прокладалося далі, опісля того як я привела церкву до нових вкрай радикальних рішень, що викликали певний конфлікт між віруючими що ходили до нашої церкви. Що я зробила? Так це поклалася на… Люцифера. Так-так, так як Бог мене зрадив, я вирішила що наша віра та поклоніння буде на честь Люцифера, знаменитого впалого Янгола який збунтувався проти Бога; мене вкрай захопив його прообраз, такий собі трагічний бунтар, що постав проти системи, і став жити своїм незалежним життям, більше не зважаючи на накази верховного Бога, адже йому були не потрібні всі ці маневри, наказані Ним. Мене це підхопило мов вітер пір’їну, я під величезним натхненням побігла до Аксела, так як він мій найкращий друг та помічник, і я не перестану це повторювати, бо він дуже заслужив це почесне звання; я побігла до нього, аби йому першому розповісти про свій задум, адже знала як він любить божевільні ідеї. Проте почувши мій задум покланятися Люциферу, та прославляти його у нашій церкві замість Бога, та Святої Трійці, це буде богохульно та зрадливо по відношенню до Самого Бога. Та власне кажучи хто на це зважав, я не слухала заперечення Аксела, бо він завжди як я його пам’ятаю був слабкий думкою, тож довго сперечатися зі мною не міг. Все що він сказав, що це надто радикально, а я, дружньо його обхопивши правою рукою, з широко розплющеними очима що сяяли від захвату й натхнення, провела лівою рукою в повітрі, сказавши йому, що радикальність – це наше все, бо це головна філософія майже всього, всіх можливих переконань, які тільки можуть бути. Звісно Аксел продовжував вагатися, це йому притаманно, але врешті-решт, він погодився. І авжеж серед усіх можливих людей на таку химерну авантюру міг погодитись тільки він, бо не мав своєї думки, і тісно залежав від моєї, тож Аксел був єдиним. Всі ж інші просто відвернулися від нас, і не сприймали нашу ідею серйозно, бо вважали її божевільною та не прийнятною. Чим більше я закликала людей до віри в Люцифера, тим більше людей від нашої церкви просто відвернулося, навіть селянки та селяни почали уходити від нас, бо цього разу, вони точно погодили спільну думку з містянами та містянками, що наша церква демонічна й жахасна, прославляє Люцифера та його королівство Пекло. Щодо Пекла перебільшення, адже я не надто добре ставилась до ідеї Пекла, мені був до вподоби сам Люцифер, ніж його царство, хоч у якійсь мірі я вже сама почала на той момент вірити, що я автоматично прославляю й Пекло, якщо ж вже мова іде про його короля. Я хотіла створити власну спілку довкола віри в Люцифера, але нам з Акселом не вистачало людей, ми буквально лишилися удвох, - якщо звісно не рахувати трунаря, який жодного дня не просихає, тож ми перестали йому платити. Це був новий трунар, він постійно п’є, бо під час епідемії демонів втратив майже всю родину, тож я його не рахувала, для чого він треба взагалі? Нехай живе собі, головне щоб не заважав. У підсумку всієї цієї історії, з розвитком нашої авантюри, наша церква лишилася взагалі без людей, взагалі нікого, повна порожнеча, і ніхто до нас більше не ходив, навіть з села. Ночами я думала й думала, як же мені утворити спілку людей яка буде вірити та кланятися Люциферу? Тож я надумала створити не просто спілку, а цілий культ – культ Люцифера, і для цього потрібні однодумці та однодумиці, що будуть тісно поділятися мої погляди. Тому доведеться вибратися у місто, вперше в житті, адже на селі ми вже нажили погану репутацію, а у місті є хоч якісь шанси когось знайти. Ми з Акселом відправилась у місто.
          Я все ще мала зачіску каре, моє волосся все ще чорне, так само як шкіра біла, тільки з віком стала ще блідіша. Я вдягнула усе чорне: штані, високі чоботи, светр з горлом, на шию замотаний довгий шарф, і, врешті-решт моє улюблене чорне пальто, що застібалося на три ґудзика; ще я вдягнула обтислі рукавиці, що чітко підкреслювали мої кістляві кисті, а на очах круглі окуляри від сонця. Я виглядала буцімто вампірка, що щойно вилізла з труни, та щоб не згоріти на сонці вдягнула усе на максимум. Аксел теж був у чорному пальті, так само в окулярах, і вбраний майже точно так само як я, тільки у чоловічому одязі; я ж казала, ми були з ним завжди схожими. В місто ми приїхали на чорній машині з білими колесами, що разюче контрастували з самою машиною. Щоб ви розуміли, я ніколи за все життя – а це двадцять п’ять років, - не була у місті, від слова взагалі; Аксел був лишень декілька разів, коли працював у ритуальних послугах, і допомагав грузити труни. Коли він мені розповідав про свою роботу, я була у великому захваті, адже це так цікаво, тим паче для мене було героїчним вчинком бути у місті. Мене усе лякало: машини що ганяли мов скажені, як ті звірі яких щойно вжалили, а найстрашніше це люди, люди і ще раз люди! Ці жахливі істоти, які оточували мене усюди, мене всю сковувало, стискало в середині, я могла нікуди подітися, натомість сильно жадала провалитися крізь землю; мені було настільки страшно, я згорбилась і ховала від всіх свій погляд; я стиснула руку Аксела настільки сильно, що він ледве не зойкнув, я дивувалась того чому він так не боїться. Проте коли я його спитала чи йому страшно, він сказав що так, трішки, і одночасно він підтримав мене теплими словами підтримки, які дали мені опору серед всього цього скаженого люду. Ми крокувало поряд, я все ще міцно стискала руку Аксела, який у свою чергу прямував трохи швидше, і невимушено мов кіт; мене досі вражає така його сміливість та стан у якому він перебував у той час, ніби у нього взагалі відсутні рецептори в мозку що відповідають за страх. Чесно, якби я була зомбкою, то б з’їла мізки Аксела на обід, з величезним задоволенням. Коли я думала про це, ця думка підняла мені настрій, тому я легко усміхнулась, і, разом з цим це також надало мені певну сміливість. Я чесно не знала куди ми крокуємо, але Аксел знав куди певне іти, і у підсумку довів мене до чудернацької фіолетової будівлі з кривими вікнами, на склі яких, були приклеєні сніжинки. За його словами це так звана творча богема, де люди трохи такі ж божевільні як ми, тож вони будуть не проти підписатися на мою авантюру заради натхнення. Тим паче, якщо пощастить віднайти тих, хто працюю у сфері готики, їм дуже сподобається наша церква. Увійшовши в цю будівлю, ми наткнулися на лабіринти вузьких коридорів, де пахло ваніллю, а на стінах висіли жахливі картини, що доволі професійно треба визнати, карикатурно зображували людей та тварин. Ми не знали куди іти, але ціль Аксела було знайти велику кімнату де зібрано повно людей. У підсумку ми наткнулися на леді що вказала нам куди іти, тому наш хід прокладений на другий поверх де за словами леді головна богемська кімната. Врешті-решт, ми її знайшли. Вона була дуже просторою, з високою білою стелею, темно-фіолетовими шпалерами, та жовтою підлогою вкрита великим багряним килимом; тут стояли книжкові полиці від підлоги до стелі заставлені книжками, стояли мольберти з холстами, письмові столи, та музичні інструменти. Здавалось, тут оселилися всі представники та представниці Мистецтва – ті, що займаються музикою, Літературою, та писанням картин. Не дарма мене сюди привів Аксел, він певне точно знав, що тут будуть такі люди, бо за картинами я зрозуміла, що вони точно практикуються з готикою. Нас підозрілим поглядом зустріла жіночка, що сиділа мов на троні, у великому червоному кріслі з високою спинкою; у неї на голові і справді була корона, вбрана вона у чорні штані, червоні черевички, червоний розстібнутий піджак, під яким чорний светр з горлом; у неї було світле, ледве не золоте волосся, зібране у недбалий пучок на потилиці, через що на обличчі звисало два закручених локони. Вона сиділа посеред великої кімнати як справжня Королева усіх мисткинь та митців, і маю зізнатися, цей образ мене неймовірно  захоплював. Виявилось, що її звати Офелія Флітні, вона так би мовити організаторка всієї цієї славетної богеми. Що також варто зазначити, так це те, що мені зробили великий комплімент, сказавши який у мене шалено-прекрасний вигляд, що я буцім справжня вампірка що вилізла з труни, - абсолютно так само я думала про себе на початку. Офелія поцікавилась з яким візитом ми прийшли, і я все їй розповіла, проте як мене або ж нас зрадив Бог, і що варто перейти на бік Люцифера, поклоніння якому відбудиться у нашій великій готичній церкві за містом. Так як ці богемці містяни та містянки, до того ж творчі, вони точно чули легенди та чутки про нашу демонічну, жахасну та готичну церкву. Звичайно усі виразили свій захват, бо віра як виявилось була їм не надто принципова, проте не всім; деякі у кого близькі чи друзі постраждали від демонічної епідемії, теж розчарувались у вірі в Бога, тож залюбки б переступили на бік Люцифера. Це був знаменитий початок, формування мого зловісного культу Люцифера!
          Пообіцявши представницям та представникам нашого славетного культу місце проживання, вони ще більше охоче поїхали з нами до церкви. Звісно, з одного боку це була погана ідея пускати людей з міста до нашої церкви, яка майже ніколи не приймала до себе містянок та містян, проте, задля загального блага це було вкрай необхідно зробити, хоч з одного боку, я цього дуже не хотіла, бо не любила людей з міста. Та ці творчі люди здавалися мені доволі привітними, і більш креативними ніж більшість простих людей, бо більшість як правило як люди без жодного смаку, творчих амбіцій, чи величних думок які б спадали їм на думку; звісно маю зізнатися я не велика експертка з людей, проте мені відомі такі поняття як простаки, та особливі люди, або ж іншими словами творчі. У перший день коли ми привезли з собою богемців, вони були у захваті а хтось у доброму шоку, уздрівши нашу величну, готичну церкву, яка втілювала водночас захоплення й острах. Офелія Флітні, з якою я встигла подружитися, відверто казали мені у якому вона захваті, вона ледве не з самого дитинства мріяла сюди потрапити хоч раз, але певні перешкоди їй цьому заважали; наприклад довга дорога, яка в ночі небезпечна, чи сам факт нашої церкви яку вважали демонічною, а деякі навіть звинувачували її у демонічній епідемії, що звучало ще абсурдніше, ніж просто факт того що вона демонічна – точніше не факт. Та хай там як, я була тільки рада, що бодай хтось здійснила свою мрію, і тепер почувається у повному розквіті сил. Дехто, і про це варто розповісти, приїхав сюди заради розваг, хоч я сотні разів казала їм, що тут вам не розваги, а серйозна місія яка потребує більш ретельного підходу аніж той, який проявляли деякі богемці; хтось з ним був або була, любителем чи любителькою випити, тож вони постійно шукали випивку у наших запасах; хтось навіть нюхав траву, що ще гірше, нам і так вистачало божевілля без цього, а тут ще така лиха звичка що глибоко приїдається, і потім повільно так настає смерть. Звісно були ті хто ставився до нашого задуму серйозно, і, на наше щастя сама Офелія організаторка богеми, була за нас й ставилась до цього з найбільшою увагою, тож вона так само як й я, ганяла тих, хто діяв не серйозно. Мені потрібні були люди які можуть почати писати нашу власну книгу, тобто власну Біблію на законах Люцифера – зі своїми правилами, законами, віршами, та власною істиною; безсонними ночами я вже почала писати певні правила, вже записала декілька сторінок, відверто надихаючись писанням Біблії. Тих, хто займався письменництвом, я попросила писати власні завіти, показавши для початку як написала я, аби вони мали чіткий образ того, як це має виглядати. Так як у нашій жахливій компанії письменників та письменниць було багато, декілька людей одночасно взялося за роботу в писання нашої Біблії, що буде нашої особистою, і буде нести геть нові сенси. А от з художниками та художницями, ми розробляли ікони та символи до нашої церкви, які будуть більше символізувати Пекло аніж Рай, і усюди будуть демони та власне сам Люцифер. У нас було багато варіантів наших символів, я довго не могла підібрати як буде виглядати наш головний символ, як у християнстві наприклад хрест; та нарешті я зупинилася на варіанті, де яскраво-червоне яблуко, з тонкими, довгими та білими пальцями, тримає рука. Цей знак символізував розпад людства, та одночасно владу Люцифера, який осів як король у Пеклі; цей значок розташований та світлому фоні, у золотій рамці, в формі щита. Коли я обом переліченим дала роботу, і тим хто в письменництві, і хто пише картини, лишалися лиш композитори та композиторки, які мали створити для нашої церкви мелодію, яка буде прославляти короля – тобто Люцифера; або мелодія може бути просто нейтральною, проте вона має бути саме церковна, з пекельними мотивами. Тож всі мали свою роботу. Ми замальовували розписи у церкві і замінили їх на пекельні, зняли усі ікони та теж замінили їх на демонів, і іншу подібну нечисть. Головним фігурантом та фігуранткою, був Люцифер та Ліліт – перша жінка, яка пішла від Адама, і врешті-решт стала дружиною Люцифера; художники й художниці зробили їм великий превеликий малюнок, де вони удвох тримаються за руки, а іншою рукою здіймають у небо яке палає, що символізувало королівство у Пеклі. Наш культ був повністю сформований, тепер ми були готові проводити служби, у чорних шатах що повністю закривали особу, і збиратися у великій залі молячись до свого пекельного короля. На всю цю організацію, в нас пішов рік, не дивно що всі втомилася працювати, проте тепер ми могли нарешті відпочити. 
          Тепер нам лишалося лиш одне, почати просувати наш культ по усій околиці, і звичайно я передбачала той факт що більшість людей буде від нас відмовлятися, бо так само вони покинули ходити до нашої церкви, і так само легко відмовлять нам у тому, аби вступати до нашого культу. Проте пробувати всеодно було варто, адже не дарма ми все так чітко спланували. Ми розділилися на групи, кожна з яких буде ходити по різним селам та закликати людей у вірування в Люцифера, а інша частина буде в місті, заходити у церкви та нести людям істину щоб вони покланялися іншому а не тому, кому покланяються зараз. Особисто я була в одній групі з Акселом, бо він як я це постійно кажу, мій найкращий друг та помічник, тож не дарма ми усюди були разом. Ми так само у чорних шатах з нашим знаменом що створили наші художники, відправились по селах, щоб закликати все більше людей. Звісно як я передбачала ми мали малий успіх, хтось нас гнав до того самого біса, хтось мовля що це божевільна ідея, а хтось ледве не виявляв до нас фізичний напад, і в основному це були ті селяни та селянки, які колись відмовились від нашої церкви, тож не дивно чому вони нападали на нас. Проте, нехай ми не мали успіху у селах, та наші колеги по справі чудово справлялися у місті, і назбирали там чимало людей що захотіли приєднатися до нашого культу. Не дивно що коли я повернулась до церкви, там стояли нові обличчя чоловіків та жінок, що охоче потиснули мені руку як засновниці культу, і попросилися до нас. З кожним днем з міста все більше долучалося людей, і це для мене було так дивно, адже зазвичай саме з міста до нас не хотіли іти люди, а зараз вони злітаються мов бджоли на квітку; це дало мені розуміння, що містяни та містянки куди демонічні аніж наша церква, бо інакше пояснити чому вони до нас так злітаються, я не можу. На це справді дивно було спостерігати, як ті, хто завжди вважав нас диваками, полізли до нас цілим натовпом, що не могло не викликати у мене палке захоплення. Ми проводили служби, цитували вірші з нашої власної Біблії, і усім серцем покланялися Люциферу, усе те, що ми робили на рахунок Бога, і все те саме, ми робили зараз на рахунок пекельного короля, й його королівства. Тепер наша церква офіційно стала осередком повноцінного зла.
          Минали роки, і наш культ тільки все більше мав успіх, в плані кількості охочих людей, та у тому, як все більше він ставав відомим на найближчу околицю. Все було б добре, але відомість справді може все зруйнувати, адже наш культ та членів й членкинь нашого пекельного середовища, почали переслідувати правоохоронні органи, котрі звинувачували нам у секті та жорстоких жертвоприношеннях; проте, ми аж ніяк не були сектою, хоч мали доволі специфічний образ життя; а розправи над людьми, чи там паче якесь там їхнє приношення, це був зовсім не наш профіль, бо ми вели цілком невинний образ життя. Хоч сповнений та просочений божевіллям, жахасними ідеями, та страхітливими думками людей, але ми були цілком невинні, хто б що не казав чи казала. Поліція декілька разів проходила до нас у церкву, маючи навіть орден, проте вони ніколи не могли зачепитися за щось, за що нас можна всіх пов’язати. Та вся справа навіть не в поліції, вся справа у тому, що те, що призвело кінцю нашого культу, це моє власне усвідомлення чогось більш значущого, інакшого. Чим більше існував наш культ Люцифера, тим більше я відчувала внутрішній дискомфорт та розпач, що повністю згризав мою душу. Кожну ніч мені снилися жахіття, як велетенські істоти, здається космічного походження руйнують світ, а коли я прокидалась то у мене дуже сильно боліла голова, і ці болі супроводжували мене день у день, майже ніколи не покидаючи мене. Часом, я часто згадувала своє невинне барвисте дитинство, як я гуляла святою Природою, дихала свіжим повітрям, читала улюблені книжки, моя мама була жива і завжди любо мене обіймала, коли мені на душі ставало важко. Та від коли її не стало, весь світ ніби збліднів, і моє життя стало Пеклом на землі, бо більше не було нікого хто б міг мене так всім серцем, та загалом єством любити. Всі мої жахіття почалися ще з того часу як я почала чути голос Бога в голові, і він став зовсім не моїм даром, а моїм прокляттям, який хоч надовго і замовк, та він став тієї річчю яка спровокували усі подальші мої кошмари в житті. Я перестала бути задовільною культом який сама же й створила, бо вважала його скоріше наслідком власного божевілля, аніж доблесним проблиском у світ. Все скінчилося на тому, що я розігнала усіх членів та членкинь культу, прогнала їх з церкви і сказала більше їм не вертатися сюди; звісно це далося мені дуже важко, адже я встигла полюбити їх всіх, особливо любоньку Офелію, та у мене не було іншого вибору, адже мій розум повністю був поглинутий нестерпним божевіллям, який робив мені все гірше й гірше кожного дня. Тільки Аксел лишився зі мною, мій найкращий друг та помічник. Кожної ночі коли я зривався з ліжка з криками, бо бачила невимовні жахи які важко описати, попри всі свої письменницькі здібності, як Аксел одразу підходив до мене в ночі та заспокоював; він клав мені мокру ганчірку на лоба, бо усе моє тіло було просякнуте жаром, і це напрочуд допомагало мені. Аксел сидів біля мого ліжка тримаючи мене за руку, до поки я міцно намагалася заснути. Бідний Аксел, якого тягаря зі мною він натерпівся, але він ніколи не жалівся, не тому, що я йому забороняла, а тому, що він ніколи не мав такої звички, тим паче коли він бачив у якому я тяжкому стані, йому просто за тисло би сумління якби він пожалівся бодай на щось, навіть вкрай дрібне. Маю зізнатися, я любила коли ми тримаємось за руки, у цьому жесті стільки щирої дружби. Та власне, уся ця історія мого тяжкого, та химерного божевілля, закінчилася лишень тоді коли я нарешті вийшла зі стін нашої церкви, і попрямувала до високого пагорба, вперше за довгий час звернувшись до Господа Бога. Тоді була дуже похмура погода, ледве не зривався дощ, а гроза розривала небо. У цей час я встала у самому центрі пагорба, та почала кричати до Бога аби він мене почув, також мені здалося, що з такими гучними басами мого голосу, мене могли почути у всіх навколишніх селах. Я кричала й кричала, але нічого не сталося. Ще якийсь час я постояла на місці, сподіваючись на проблиск дива, та дива не сталось. І ось раптом, коли я поверталася назад, мою голову охопив сильний, пекучий біль, і я впала на землю.
          У цій частині оповіді, ви можете подумати, що я померла, і знаєте, ви б були цілком праві, якби не сталося справді диво. Мій розум, здається пролетів через всі відомі, та невідомі нам Всесвіти, я побачила те, чого не мала б бачити смертна людина; я б вам описала ці космічні видива, та я боюся що ви збожеволієте якщо прочитаєте це. Бо я і так божевільна, тому мені не страшно було побачити космічні простори, та всім відоме Око Господа в яке я буквально влетіла. Опісля чого я опинилася у вкрай світлому просторі, де моя недуга відступила, я це відчула по легкості своєї голови. І тут… Світло, таке яскраве що здається усе світло Всесвіту, і я побачила особу яка мала жіночу фігуру, проте це був лише силует, саму особу я не могла бачити. Виявилось, що ця жіноча особа був сам Бог! Або ж правильно кажучи Богиня, саме та, котра створила увесь наш світ, котра створила нас, людей, і тепер вона тут переді мною. Вона звернулася до мене дитя, так лагідно, що мені аж засльозились очі, адже ця лагідність Її тону проникла аж до корінців моєї душі. Я впала на коліна, і просила вибачення за свою поведінку, що зрадила Її, проте Вона простягла до мене свою світлу руку й приклала до щоки; по моїх щоках прокотилися сльози, коли я підняла голову. Вона сказала такі слова:
          - Моє любе дитя, Ріліні, ти не винна у тому, що з тобою сталося, не винна у своїх рішеннях зрадити віру у мене, і перейти на темний бік. Тебе було жорстоко обмануто, коли у тринадцять років ти почула голос, і той голос належав Люциферу. Він спеціально підбив тебе на не вірний шлях, переконавши тебе що він мій голос. Всі ці образи, жахливі завдання, це все для того аби ти повірила ніби віра у Бога погана, та насправді, це сам Люцифер поганий, і всі добрі люди про це знають. Те, що ти збилася зі шляху, не означає що все пропало назавжди, у тебе є шанс усе виправити, та показати свою кращу сторону, яка в тобі є. І будь ласка, не карай себе за те, що вже зроблено, минуле не повернеш. Але на ньому можна навчитися, щоб не зробити ті ж помилки у майбутньому. Тож живи не заради мене, а заради себе, заради людей яких любиш, заради загального добра. Мені не потрібно покланятися, достатньо просто вірити що я є. А все інше, лишень забаганки такої нечисті як Люцифер. Тож Ріліні, моє любе дитя, іди далі у світ живих зі мною у серці та розумі.
          Опісля цих слів Вона прибрала руку з моєї щоки, і за мить я знову пролетіла через космос, і отямилась на пагорбі. Тепер я зрозуміла, що життя чогось варте, і варто його жити усій нечисті на зло. Тому не дивно, що через два роки наша велика готична церков була відновлена, всі ті, хто був у культі повернулися до нас – але не всі, а лише значна частина, так само як моя Офелія, що стала мені більше ніж подругою. І тепер наша церков знову процвітала й несла добро, яке має жити вічно, а усе зло з часом згине. Тож така моя оповідь, мої любі читачки та читачі.