І

          Що для вас означає віра? – для кожної людини, це поняття різностороннє, тому відповідь на це питання, очевидно теж буде цілковито різне, адже скільки людей, стільки й думок як то кажуть, але якби спитали особисто мене, що для мене віра, я б відповіла навіть трохи неоднозначно. Для мене віра, - це щире почуття того, що ти віриш у річ чи речі, які приносять тобі радість та полегшення, вони буцім твоя опора яка тримає, і життя стає не таким тяжким яким часто є. Моя робота на пряму пов’язана з вірою, а саме у віру в Бога. Також у ній є Святих Дух, та Ісус Христос, що все разом утворює Святу Трійцю. Певне вас зацікавило яка саме у мене робота? – але читачки та читачі з дедуктивним мисленням легко могли здогадатися що я священниця, і працюю я у великій готичній церкві за містом. Чудова місцина маю сказати, навколо свята Природа, свобода від урбанізації та постійного небажаного люду, який у місті тебе оточує повсюди де тільки може, і не може. Тож я спеціально обрала таку церву де буде спокій та гармонія з Природою, але якщо бути чесною, посада священниці у цій церкві дісталася мені у спадок від матері, яка теж працювала у цій місцині проповідницею, ба навіть цілителькою; до якої зверталися всі охочі люди, з фізичними та моральними недугами, - моя мама була чимось на зразок лікарки, яка могла вилікувати майже від всього, з чим до неї приходили. Не дивно що така сама роль дісталася й мені. Звичайно я не жаліюся, бо мені ще з самого дитинства подобалось спостерігати як працює моя мама, як вона веде проповіді, як проводить службу кожну неділю, і власне, увесь її лікарський хист передався й мені. Що у дитинстві, що підлітковому віці, що вже в дорослому, я добре дбала про добробут людей які до нас приходили зцілитися, чи просто на службу. Я дуже любила свою роботу священниці та водночас місцевої докторки, мені навіть подобалось ще деякі на пряму називали мене лікаркою, і це почесне звання я заслужила своєю доблесною роботою на блага всього людства, - яке правда часто бісило мене, на мама казала це нормально, адже жодна людина не може бути святою, це просто неможливо, тільки Ісус був єдиною людиною яка була святою повністю, а зараз ніхто таким чи такою стати не може. Тож злитися на людей нормально, так само як відчувати почуття вибішування, у якому як мама казала ховаються біси, або демони, і не дарма, адже коли людина зла, вона стає справді достоту демона чи демониці – залежно від статі людини. Коли я зла, то я достоту демониця, і, маю зізнатися, це звання мені чомусь подобалось. Та я взагалі схильна приписувати собі якісь звання, навіть якщо вони погані, особливо я піддавалася міфу, що якщо мати психічні хвороби то я буду особливою; хоч справді, ти починаєш відрізнятися від усіх, але це великий тягар для людини, яка по-справжньому психічно хвора, і моя мама мала з такими роботу, як власне і я сама, коли вже виросла та зайняла її посаду.
          Власне до цього я веду цю оповідь? А саме для того, аби оповісти вам свою пекельну пригоду, яка напрочуд пов’язана з вірою. Лишень, заковика у цьому слові така, що ця віра спрямована на протилежний, точніше кажучи темний бік, і ви, якщо уважна читачка чи уважний читач моєї оповіді, могли б певне здогадатися що я маю на увазі під цими красномовними висловлюваннями. Та для початку варто оповісти трохи про своє дитинство. Як я вже казала раніше, моя мама теж була священницею якою власне, стала і я згодом, коли виросла та перейняла її звання. Крім цього ще звання цілительки, так званою місцевої лікарки, яка лікує як морально так й фізично, духовними методами, адже це робота нашої церкви. Моє дитинство, як я вважаю, було прекрасним. Я зростала у тій самій природній місцевості, подалі від клятої урбанізації яка вбиває Природу, та порушує усю гармонію людини між нею; наша велика готична церква стояла за містом, саме там я жила та зростала. З самого народження я була хрещеною, та носила сріблястий хрестик на сріблястому ланцюжку, і пам’ятаю той час коли я ним дуже пишалася та милувалася, коли він вражав мене своєю красою й символізував для мене захисти самого Ісуса Христа. Як казала моя мама, головна віра та любов до Бога ховається не в іконах і хрестиках, а в серці та розумі, й це за її словами значно цінніше аніж якась матеріальність. Проте, я всеодно носила той хрестик, і ми всеодно мали у церкві ікони, але всі ці речі не були еталоном нашої віри. Так як я жила у церкві, то кожен день читала Біблію, та крім цієї книжки також читала Говарда Лавкрафта, Едгара Алана По, Ширлі Джексон, та Мері Шеллі; моя мама завжди дозволяла читати мені різну Літературу, а не тільки Біблію, бо за її словами, якщо постійно читати Біблію, то можна збожеволіти, та почати занадто всьому вірити, а в Біблії далеко не все є правдою та істиною. Саме цими тезами наша церква й була особлива, адже більшість церков читає тільки Біблію, і вважає цю книжку єдиною істиною; та крім неї існує ще купа інших тисячі, мільйон книжок, які несуть свою правду та певну істину. Тож, у нас навіть була своє приватна бібліотека, з великими полицями від підлоги до стелі, повністю заставлені книжками, товстими фоліантами з різними кольорами обкладинок. У мене було всього два заняття, найбільш улюблених, - це гуляти на вулиці на Природі, або цілий день сидіти в бібліотеці та читати всі книжки що у нас є, але найчастіше я читала тих, кого назвала вище. Друзів у мене особливо не було, лишень друг Аксел, який згодом став моїм помічником. Ми були дивними дітьми: носили усе чорне, мали чорне волосся, - тільки він мав коротке волосся, а я завжди носила каре; ще ми мали білу мов сніг шкіру, великі допитливі очі в яких палахтів вогник цікавості та пристрасть до знань й таємниць Всесвіту; ми обидва були худорлявими, тільки Аксел був високий мов вішалка, а я низенька мов скелет гнома. Що я, шанована Ріліні Бленде, що Аксел, завжди виглядали так, немов були готові до похорону. До речі щодо похорону, це веселе видовище, я любила його спостерігати, адже у нас при церкві був цвинтар, де в основному ховали робітниць та робітників церкви. Проте, що свято, що похорон, ми завжди у чорному, як ті ворони що надягнули на себе білі людські черепи, бо наші білі голови та кисті дуже разюче контрастували з чорним одягом. Навіть Природа довкола нашої церкви була химерна – чорні дерева з товстими стовбурами, з кривими голими гілками, які повністю мов листя, обсаджували ворони, що так само любо як і ми з Акселом, спостерігали за похороном людей на нашому церковному цвинтарі. Тому доводилось іти гуляти углиб лісу, бо там Природа зелена та більш казковіша ніж біля нашої церкви. У мене часто складалося враження, що наша церква якась проклята, бо над нею постійно сірі хмари без жодного промінчика сонця, а навіть якщо такий прозорий та золотий проривався крізь хмари, мов Янгол миру крізь криваву війну, то він був блідий-блідесенький, як той упир що щойно постав з труни вночі, аби полювати на людей яким тупо спало на думку гуляти.
          Я завжди вірила що ми покланяємось Богу, віримо у Святу Трійцю яка складається з самого Бога, Святого Духа та Ісуса Христа, і я ніколи не мала сумніву у власній вірі. Та коли мені було тринадцять років, моя віра вийшла вкрай на новий рівень. Одного дня коли я сиділа біля церкви, закинувши голову назад, споглядаючи углиб похмурого неба, в голові пролунав важкий, суворий голос, який надто вдало впав у тиші в якій я сиділа. Цей голос, не здавався мені чимось ворожим чи страшним, він радше скидався на спокійний та доволі стриманий; голос просто привітався, його власним не представився, але я чомусь почала вважати, що це благословення. Мої очі засяяли, а усмішка розширилась від вуха до вуха, адже я знала, так, точно, до мене промовляє Сам Господь Бог, Він промовляє до мене в голові, і кожне Його сказане слово, - це немов дар яким я тільки коли небудь могла оволодіти. Я одразу хотіла розказати про це мамі, або Акселу, проте голос сказав, що це має бути таємниця, що має крутитися тільки між нами, інакше цей дар зникне навіки. Звичайно я злякалася втрачати такий цінний дар, а тому стримала слово, і не розказувала нікому в житті про цей голос що лунав постійно у моїй голові. Навіть мовчала тоді, коли він просив робити щось жахливе або жорстоке, наприклад одного разу коли я гуляла у лісі, голос попросив аби я спіймала зайця, відірвала йому голому та підв’язала її на дереві. Звісно я так й зробила, хоч не дуже того хотіла, бо я любила тварин, і завжди знаходилась з ними у гармонії, як з частиною святої Природи, тож цей жест видався мені тяжким випробуванням. Та врешті я спіймала зайця, схопила його за задні лапи, та тягнула з усіх сил, аби його голова з жахливим хрустом відірвалася від тіла; тоді я робила все, як голос Бога просив, підв’язала голову на мотузку та повісила на дерево. А наступного дня до мене прийшов Аксел, та повідомив що у нашому лісі завилася браконьєрка або браконьєр, та неважливо було від статі хто це, сам факт скоєного дуже стривожив Аксела, що він ледве не заплакав. Проте, як і казав голос, я нікому не зізналася. Та от наступного разу, голос знову попросив зробити те саме, й звичайно я зробила це, і наступного разу до мене так само прийшов Аксел та повідомив про вбивство невинного зайця. Я не могла нічим зарадити, інакше це означало викрити свою жахасну таємницю. Врешті-решт ночами я почала балакати з голосом, він відповідав мені, ба навіть давав поради, і я просила його аби він більше не просив робите мене те, що просив, адже мій друг Аксел викриє мене, й наша таємниця буде викрита. Тому голос вирішив більше не діяти на такі речі, натомість попросив про останню химерну послугу яку я мала виконати, а саме викопати нещодавно похованого мерця, та спробувати оживити його сильним зарядом струмом. Звичайно це було неможливо, адже моя мама просто цього не дозволить, але мій голос знав що мама скоро поїде на пару днів, і вона лише доглядання церкви на мене. Тож ми разом з Акселом можемо це зробити, бо також голос знав що він одержимий воскресінням мертвих особливо після прочитання знаменитого роману, англійської письменниці  Мері Шеллі «Франкештейн»; йому дуже сподобався прообраз Віктора, тож він думав про паплюження могил заради цього експерименту. Тож коли мама лишила нас на доглядання, ми взялися до справи. Аксел навіть не питав для чого це, бо знав, я сама зацікавлення у подібному, бо читала майже ту саму Літературу що й він; тож ми вночі, коли зривалася злива з грозою, викопали нещодавно викопаного мерця, дуже блідого вбраного у чорним костюм з червоними смугами, та понесли його до церкви де поклавши його на імпровізовану кушетку, під’єднали до нього електричні дроти. Ми одягли чудернацькі круглі та чорні окуляри, цілком металеві, та вбрали чорні рукавиці з білими медичними халатами; виглядали ми справді як божевільні вчена та вчений. Зарядивши великий потік струму у тіло, воно у підсумку згоріло, хоч билося у жахливих судомах на які страх було дивитися. Врешті-решт, нічого не сталося. Ми прибрали після себе, і знову закопали тіло, зробили все так, буцім нічого не було. На цьому шанований голос Бога був задоволений, і більше мене турбував своїми жорстокими фантазіями, чи жахасними ідеями.
          Я розповіла вам основні факти зі свого скромного, дивного дитинства, яке часто бувало химерним, іноді тяжким, та в основному процвітало у повній гармонії та радості; і не тому, що я зростала у церкві, а тому, що була у гармонії з Природою, часто нею гуляла та живилася її духовністю. Саме тому я дуже болюче перенесла той досвід, коли голос Господа просив вбивати зайців, адже як це можливо взагалі? І що означав цей жахливий жест? Мені так досі не було відомо, та єдине що склалось добре, що Бог перестав мене просити про жахливі вчинки, і моє життя знову стало таким же радісним як й було. Але маю зізнатися що після цих випадків, я почала сумніватися у вірі в Бога, тобто ні, точніше я продовжувала вірити в нього, але моє ставлення до нього стало дещо скептичним, в тому плані що він добрий та охороняє всіх живих істот на Землі; цей сумнів був спровокований як раз цим даром чути голос Його, але як ми й домовились, я досі не хотіла втрачати цей дар, тож нікому про нього нічогісінько не розповідала, як мені не свербіло, і як би я не могла втриматися. Власне кажучи минали роки, моє дитинство спливало, і от мені вже вісімнадцять років, а це означає що тепер я цілковито самостійна жінка, яка має дбати про своє життя. Та це не означало що моя мама вижене мене, навпаки, я лишалася жити у церкві, здобувати там же освіту, але єдине що додалося до цього, так це обов’язки що полягали у веденні служіння кожної неділі, бо тепер я стала офіційно маминою помічницею. Я навіть вже могла практикуватися у зціленні людей, як духовно так й фізично, слухати їхні скарги і всяк допомагати, як мені вистачить знань та сил аби зробити певні речі з їх здоров’ям. Власне кажучи, у мене не погано виходило, тільки у перші рази моя мама переймала тих клієнток та клієнтів що були у мене, до себе, аби точно переконатися у тому як я впоралась у зціленні їхнього або морального, чи фізичного здоров’я. З роками мама все більше довіряла мені своїх клієнток та клієнтів, коли мені було дев’ятнадцять, двадцять, а згодом й двадцять три, і я вже стала ледве не повноцінною цілителькою, яка виконує свої службові обов’язки у церкві. За всі ці роки дорослішання, котрі я перелічила, мені ніколи було думати про щось зайве, адже період цей був дуже насичений справами, та дозріванням мене як особистості, тож про той голос Бога що лунав у моїй голові я вже майже не згадувала; проте власне й він, не надто про себе нагадував, приходив лиш вночі аби поговорити про буденне, священні справи, яка сьогодні погода, гарна Природа, тощо; нічого такого грандіозного він мені більше не казав, тож не дивно що він з часом взагалі зник, і певний час мене вже ніколи не турбував. Але я усвідомлювала, що рано чи пізно, він може знову повернутися, та коли це буде, і де, я не могла передбачити. Та хай там як, що мені лишалося робити? Просто продовжувати далі жити, й займатися своєю любою справою.
          Коли я стала повноцінною священницею, перейнявши титул своєю любої матусі, я проводила служіння, зціляла людей, робила все цілковито так само як й моє мама, яка до речі, вийшла на так звану пенсію, і жила своє спокійне життя без роботи чи занадто великих обов’язків. Вона жила так само як і я колись в дитинстві, просто насолоджувалася Природою, була з нею у гармонії, читала всі книжки що у нас були, їла, спала, співала, - так-так співала, моя мама була професіоналкою у цьому ремеслі, вона дуже добре співала, і навіть писала пісні, мелодію до яких складала на органі, або гітарі що в нас була. Звісно мама довго не могла змиритися що її робота закінчена, тож вона допомагала мені у служінні, цілковито так само як я їй колись, починаючи ще з рочків п’яти. Зараз бо, мені вже двадцять п’ять, тобто з цієї меті коли я вперше почала їй допомагати по роботі, минуло рівно двадцять років, це доволі великий проміжок часу. Чи була я рада отримати мамину посаду? Звичайно що так, єдине чому я точно була не рада, так це страшному вірусу який припав на мою, так скажемо, зміну. Коли я кажу вірус я не маю на увазі нову хвилю чуми, чи щось інше що на неї схоже; цей вірус скоріше душевний, психологічний, і він почав активно вражати всіх довкола; кожна ліва чи права людина ставала одержимою, їхніми тілами оволодівали демони, які керували своїми жертвами як могли, і це спантеличило усіх віруючих. Буцім пандемія, пала на усе місто Блекер, що знаходилось неподалік від нашої церкви, і так само на найближчі села що розташовані через декілька полів та лісів від церкви. Наш готичний храм усім завжди здавався химерним й демонічним, саме тому до нього мало хто ходив саме з міста, до того ж це треба здолати не аби яку відстань, щоб дістатися до церкви, а слухи що вона буцім демонічна, ще більше відторгала людей коли вони усвідомлювали що можливо їм доведеться добиратися назад вночі, через нашу природну місцевість. Тому до нас більше ходили саме селяни й селянки, що хотіли провести у нас служіння й помолитися, ми завжди  була раді всім, навіть містянам та містянкам; хоч маю сказати відверто, я їх не дуже любила, як й сам факт міста загалом, у якому я навіть ніколи не була, та власне не збираюся бути. Щодо демонічної епідемії, так вона швидко поширювалась нашими краями, ба навіть дісталася деяких наших робітників церкви, а саме трунаря та прибиральника. Ця демонічна пошесть полягала у тому, що людина постійно, або не постійно, залежно від стадії, б’ється в жахливих судомах, вкриваючись на тілі кривими фіолетовими смугами, що нагадували вени; зіниці ставали широкі, людина майже цілком втрачала контроль над своїм тілом, ба навіть думками, адже демон повністю оволодівав її душею. Ми працювали з цим дуже ретельно, у нас в церкві відкрилося щось на кшталт госпіталю, де на лежанках спочивали одержимі люди; деякі навіть були прив’язані, особливо коли відбувалося вигнання демона з тіла людини – тоді судоми ставали ще сильнішими, та жахливішими, ніж під час хвороби, а якщо симптоми надто підвищені, а стадія ледве не остання, то після вигнання демона з тіла, носій чи носійка просто може не вижити. У таких випадках ми окремо мали невеличкий морг, де зберігали тіла померлих, адже жертв враженні демонами, сягала така кількість, що не було місця на цвинтарі. Також ми займалися вигнанням демонів приватно, їздили групою по окремих оселях, та виганяли з уражених цю нечисть, або у крайньому випадку забирали жертву з собою до церкви, аби вилікувати її там. Часом мені ставало настільки важко все це перенести, іноді я пускала легку сльозу горя та безнадії, але це був дуже крайній випадок, який трапився зі мною випадково лише два рази, інші рази навіть коли я бачила смерті невинних людей, сліз не було взагалі. Просто мені ставало важко все це переносити, бо я не встигла стати повноцінно священницею, набратися досвіду та попрактикувати свої знання та уміння, як тут така жахлива епідемія здавалось, повністю накрило усе людство, бо кожна зустрічна людина була одержимою, і це було невимовно важко сприймати як реальність, адже таке я читала тільки у книжках. Тож, що ви думаєте сталося? Я знову звернулася до свого голосу, до голосу Бога що лунав у мене в голові. За останні роки він зовсім згас, особливо коли я ретельно працювала з хворими, хто був уражений демонами. Але зараз, коли встало зовсім не в силу, я звернулася до голосу Бога аби запитати в Нього пораду; Він довго мовчав і не хотів мені розкриватися, проте, врешті-решт він знову розцвіт й почав зі мною активно балакати. Я почувалася вже не такою самотньою та розгубленою, коли нарешті знову Його почула, але я зовсім не очікувала що голос Бога так байдуже прийме дану ситуацію; мовляв люди заслужили тих мук що вони мають, за те, що Адам і Єва з’їли заборонений плід, та зруйнували Едем, тож тепер їм час каятись. Звісно я не зрозуміла такого ставлення до людей, адже Бог начебто має всіх любити не дивлячись ні на що, - хоч звісно дивлячись, бо такі гріховні люди, що більше вже нелюди, і вони не заслужили любові Бога; але в даному випадку страждають невинні люди, котрі нічого поганого не зробили. Але голос сказав, що йому вкрай байдуже. Мені зовсім була не зрозуміла так політика, тож я розчарувала в Богові на всі сто. 
          З часом, епідемія почала вщухати, і демони покидали наші людські простори. Люди менше почали нуждатися в церкві, бо буцім Бог їх не врятував від навали демонів. Ба навіть я, яка дуже вірила в Господа, навіть отримала дар чути Його голос, всеодно розчаровувалася в Ньому. Останньою краплею яка точно поклала кінець моїй вірі в Бога, це смерть моєї любої мами, яка несподівано померла від інсульту; настільки несподівано, що я ледве оговталась від цього жахливого усвідомлення. Я проплакала всю ніч, весь наступний день, плакала навіть на її похороні, коли бачила як опускають труну у землю, як засипають, і як врешті коли люди розійшлися, я продовжувала стояти біля її могили яка зроблена у вигляді готичної, статуї Янгола, я плакала і не могла спинитися. Аксел, мій найкращий друг та помічник, який так героїчно допомагав мені зціляти людей під час демонічної епідемії, просто підійшов до мене та поклав долоню на моє плече, намагаючись хоч якось вилікувати мій тяжкий, нездоланий біль. Чому ж я перестала вірити в Бога? Або точніше, покланятися Йому? Бо він зрадив мене, Його голос шептав мені, що ця втрата нічого не варта, мовляв я маю далі зібратися з усім що в мене є, та продовжувати йому покланятися, проповідувати, й все в цьому дусі. Це так глибоко мене образило, що я вирішила більше не бути Його маріонеткою, тож перестала вести служби у церкві, проповідувати, та нести віру у Нього в людство. Так поклався край всьому святому у нашій знаменитій церкві.