Частина 7

1996 рік

Зоряна наче падала у золотий туман. І падіння було довгим, бо вона встигла відчути, що має замість ніг — лапи, замість рук — крила, та навіть отримала можливість вилетіти з ями, не торкнувшись дна. Золоте сяяння зникло, а дівчина зависла, тріпочучи крилами, над кривим чотирикутним провалом в землі, намагаючись розгледіти, що відбувається.

Чорна тінь затопила дно. Пролунав звук глухого удару, скрик, і над Сашком раптом опинився Юрко, притиснувши шию нападника колінами та гарячково намагаючись намацати на землі ножа. Зойк, удари, брудна лайка невідомою мовою і зблиск сталі.

— Зупиніться! — не витримала Зоряна й кинулась вниз, між ножем і хлопцем. Закривавлене лезо завмерло за міліметр до кулону на її шиї й знову золоте сяйво затопило всю яму. В тому сяйві застиг Сашко зі скаженими, чорними, як безодня, очима, перелякана Зоряна, яка знову була дівчиною, Юрко з ножем в руці. Вираз обличчя братика поєднував відчай і рішучість.

Невеличка містична прикраса наче зависла за кілька сантиметрів від шкіри господарки,  розповсюджуючи навколо себе пульсуючі хвилі світла. І якщо Зоряну та Юрка те світло м’яко огортало, зігріваючи, то по Сашкові воно ніби било. Він кривився, намагався його уникнути, прикритись руками, проте, як і всі, не міг поворухнутись.

— Я не можу знову програти! — завив хриплий розлючений голос. Сашко смикнувся, як від удару струму й раптом з тіла хлопчини вирвалась довга чорна тінь, полишивши його висіти безвольною лялькою в золотому сяянні. Тінь гайнула з ями, вдарилась, як метелик об лампу, об кубок, що стояв на краю.

— Я повернусь! Повернусь і дістану всіх вас… — тінь, немов увібралася в золото, яке потемніло до чорноти, голос стих, а келих захитався, впав та покотився схилом вниз. Зашурхотіло листя, затріщали гілки, наче то не чаша котиться, а дикий кабан біжить, а золоте сяйво все ще тримало підлітків, хоча і почало потроху тьмяніти. А потім кулон м’яко зблиснув і їх всіх накрило видіння минулого.

— Проклинаю тебе… Полишайся зі своєю родовою пихою і тим золотом навічно! — прохрипіла вона, вчепившись закривавленими пальцями в амулет, намагаючись його зірвати. Сили швидко полишали її, а чоловік, що скидав у яр тіло противника, саме розвертався, коли їй нарешті вдалось зірвати кулон й розтиснути пальці над темним проваллям.

— Ні! —  рвонув було до неї Захар, проте було вже пізно. «Зірка степу» зблиснула кривавим спалахом і полетіла у пітьму.

Захар не очікував такого. Він був переконаний, що жінка, це лише жінка, яка має коритись волі чоловіка… Він помилявся… Ритуального ножа звичайно не було, але за таких умов їй і звичайного, вистачило. Опалений в битвах, власність чесного воїна… Коханого… Сили такої зброї було досить, аби вона змогла зробити правильну рану, проклясти душу вбивці і відправити давню реліквію у подорож… «Зірка степу» не потрапить до рук людини, що живе лише заради задоволення власної гордині і примх. Краще вже повернути кулон до сил природи, аби вже вони вирішували його подальшу Долю.

Впало на дно урвища тіло підступно вбитого воїна, поскакав по ньому круглий амулет і згаслою зіркою закотився в кущі, покинула душа тіло дівчини, а вбивця, що розлючено схопився за високий ритуальний келих, раптом завмер, схопився за серце і впав замертво…

 Обурено прокричав та зірвався в політ великий пугач, але він вже не міг нічого змінити, лише розпачливо покружляти над тілами та зникнути в нічному небі. Й лише літній вітер та байдужі зорі бачили, як, попри чисте небо, вдарила в землю яскрава блискавка, провалилась з шурхотом земля і поглинула три бездиханних тіла, проклятий метал, заточену в золоті душу та давній містичний камінь…

Зоряна кулем впала на дно ями, поряд з братиком, який, впустивши ножа, тихо стогнав. Ліворуч мотав головою, як п’яний, Сашко. У старшокласника були широко розкриті очі й дихав він так, наче тільки-но ледь не захлинувся і намагається надихатись.

— Юрчику, живий? — спитала дівчина братика, перелякано обмацуючи в пошуках рани. Вона ж бачила той удар ножем, а він живий та ще й у бійку поліз.

— Та наче… Боляче… А глюки ж які кольорові… Слухай, а кого в той яр скидували? Мене? — здивовано уточнив він у сестри, доки та, виявивши що хлопець весь в крові, схопилась за його футболку.

— Не знаю… Не думаю, що тебе…

— Ну не вбивця ж я.

— Я не знаю братику, що то взагалі таке було. І хто там хто…

— Ну чого ж, наприклад, з тобою все зрозуміло. З чиєї шиї зривався кулон, я точно бачив, — Юрко говорив пошепки, перемішуючи слова з сичанням від болю, доки сестра  розривала тканину.

— Сичик… — застогнав Сашко і обоє підлітків завмерли й повернулись до хлопчини.

— Це вже Саня? Чи все ще ота гидота підступна? — обережно спитав Юрко.

— Та, ніби, Сашко…

— Впевнена? Бо та бридота геть підозр не викликала, поки мене по башці не гепнула та застінки гестапо не почала влаштовувати.

— Я вже ні в чому не впевнена… Але ж воно наче полетіло…

— Ну-ну… Та обіцяло повернутись. Я чув. Ти як, вбивця недороблений? — гукнув Юрко, разом з Зоряною уважно стежачи за невпевненими рухами Сашка.