Частина 6

1996 рік

Зоряна збирала на городі помідори, коли, зачепивши кулоном листя, згадала зневажливу репліку однієї з однокласниць: «Зорька, що ти ото таке на шию почепила? Якусь бабусину цяцьку? Таке носити вже років сто не модно!». Цей вислів дівчину більше здивував, аніж образив. Яка різниця, що модно, якщо річ подобається? А кулон їй відверто подобався. Та й бабуся, покрутивши його в руках, нічого не сказала. Знайшла, то й знайшла. Щоправда, онука не сказала, що знайшла його у Березняках, бо тоді б її, мабуть, не лише зняти прикрасу змусили, а ще й з лопатою до яру відправили — «закопати звідки витягла». Бабуся буває іноді до чортиків забобонна. Тому дівчина вирішила не ризикувати долею такої гарної речі. Навіть, якщо ця річ іноді кидається блискавками, які розпалюють синє полум’я. Тим паче, що Зоряна вичитала, що в давні часи була традиція віднайдений скарб очищати вогнем, якщо він раптом був проклятий чи зачарований. Тож, схоже, кулон їх оберігав. Але якщо він оберігав їх від скарбу, то хто ж тоді до нього вів? Це питання поки що полишилось без відповіді.

Після знаходження скарбу дівчина вже тиждень не прокидалась в тілі сови та й Сашко з деяким сумом повідомив, що все припинилось. Тож тепер вони вільні, багаті, та й потреба збирати «городні» наради та колективні набіги на бібліотеки, зникла. Зоряна з Юрком ще суто з цікавості, намагалась щось відшукати про сам скарб, вичитали, що цікаві монети з совою це ймовірно монети скіфського царя Скіла, про якого писав ще древній Геродот. Карбувались такі в місті Ніконій, яке розташовувалось на території нинішнього непримітного українського села Кароліно-Бугаз, в якому один зі скіфських царів полюбляв відпочивати від військових буднів в компанії греків. За що власне і поплатився головою. Це було цікаво, наштовхувало на думку, що підлітки знайшли скіфські скарб, проте не надавало жодної інформації щодо містичної сторони справи. Та й сама містика наче припинилась. Ніби, варто радіти. От тільки чогось наче бракує… Та ще й якісь дивні сни останнім часом відвідують Зоряну. Вже кілька разів прокидалась з відчуттям, що наснилось щось цікаве, важливе, а що саме — згадати не могла…

— Онучко, а йди но сюди, — відволікли дівчину від думок. Прудко піднімаючись стежкою до криниці, біля якої стояла її бабуся з бабою Вірою, Зоряна швиденько дожовувала зірваний помідор.

— Добрий день, — привіталась дівчинка, проковтнувши останній шматочок та обдумуючи, що від неї потрібно бабцям. Мабуть, знову  якусь роботу доручать.

— Зоречко, а ти Юрка коли бачила? — спитала стурбовано гостя, чим відверто здивувала дівчину.

— Та вчора зранку. Він ще казав, що за ним батько пообіді приїде і в Черкаси забере. А що?

— От, Віро, і я ж тобі кажу, він вчора тільки зранку тут був. А вечором онука за городом сама з книжками сиділа, — підтвердила слова бабуся Зоряни.

— Ой, лишенько, та куди ж це він подівся! Та що ж це… Зоречко, а він нічого тобі не казав про якийсь кубок?

— Кубок? Який? —  вдала нерозуміння дівчина, а у самої всередині все захололо. Скільки там пройшло з дня знахідки скарбу, а братик вже щось розпатякав! Оце базікало!

— Та грець його зна. Вчора я випадково почула, як він з кимось розмовляв про обмін якогось кубку. Ви знову якісь фантики міняєте?

— Та ні, не знаю… — протягла дівчина, радіючи такому напряму думок бабусі Юрка.

— Ото поговорив про якийсь кубок та й пішов ввечері гуляти. Наче повернувся близько одинадцятої. Зранку ми з дідом на базар їздили то й не будили його, а повернулись, думали десь гуляє. Але ж вже вечір, а від нього ні слуху ні духу… Я думала, може, у вас сидить, чи з Зоряною на Рось поїхав.

— То може його батько приїжджав та таки забрав у Черкаси, а ти тут пусту колотнечу розвела? — спитала бабуся Зоряни.

— Та ні. В Колі там шось не вийшло і він оце дзвонив, аби сказати, що завтра приїде.

— Дивно, — Зоряна зрозуміла, що не міг Юрко полишитись вдома і не зайти до неї. Навіть, якщо хтось з міських друзів приїхав, він би заскочив повідомити про плани. То куди ж він подівся? Кому і що розповів про кубок? Навіщо? Дівчина переводила розгублений погляд з однієї бабусі на іншу і відчувала, як її, просто на рівному місці, затоплює холодний жах.

— Ой, лишенько. Ой, не дай Боже, щоб ото не дарма над хатою минулої ночі пугач носився! Піду ще до Матвея. Може до них зайшов, може бачили. Може де з Вовчиком гайнув, — запричитала баба Віра, одночасно заспокоюючи себе тим, що онук міг раптом подружитись зі ще одним троюрідним братом, з яким вони, через різницю у два роки, особливо не товаришували. Вовчик вважав Юрка «дрібним баластом» і, як міг, відкараскувався від нього.

Зоряна дивилась, як баба зникає за хвірткою й розуміла, що у діда Матвея братика точно немає. Проте де ж він, якщо не в Черкасах?

— Зоря, може таки знаєш, де він може бути? — обережно спитала бабуся Зоряну.

— Ні… Та давай проскочу на велосипеді по селу, пошукаю…Добре? — підняла вона погляд на стареньку.

— Так. Звичайно, — кивнула та.

Зоряна, заплигнувши на велосипеда, понеслась вулицями. Баба Віра згадала пугача, а вона бачила в межах села лише одного і де він живе точно знає. Але ж Сашко казав, що більше не літає! Чи знову почалось? Вправно лавіруючи велосипедом по стежках вздовж викладеної майже сто років тому брущатки, дівчина відчувала, як скаче на шиї теплий, від променів вечірнього сонця, кулон.