Частина 3

1996 рік

Сутінки затопили село, протягнувши пасма вечірнього туману низинами, коли Зоряна запримітила широкоплечу фігуру Сашка, який вийшовши з невеликого лісочка, переходив кладку. Цей старшокласник жив на іншому березі річечки, що петляючи розділяла їх село, тож зайти з городів, що усюди спускались до низини, оточивши воду, як стадо спраглих корів, йому було зручніше, аніж обходили пів села, аби дістатись воріт Зоряни. Дівчина, вискочивши з хати, махнула рукою і гість всівся на колоду біля берега, чекаючи доки Зоряна, накинувши кофтину, спуститься городом до трьох розлогих верб, що прикрашали її берег річки. 

Ледь чутно хлюпотіла вода, квакали жаби, співали пташки, звично задзижчали біля вух комарі, радіючи черговій жертві. Дівчина прибила одного, другого і сумно зітхнула, розуміючи, що на всіх її вправності не вистачить, тож завтра знову будуть свербіти ноги від численних укусів. 

— Привіт, — обережно привіталась вона, зупиняючись перед хлопцем та підозріло оглядаючи його темні спортивні штани, зелену футболку, коротко стрижене русяве волосся, широкі брови, примружено-насторожений погляд. Дивно, зустріч призначав він, а дивиться так, наче очікує якоїсь каверзи від неї.

— Угу, —  кивнув Сашко, задумливо крутячи в пальцях стеблину пирію.

— То про що ти хотів поговорити? — Зоряна  присіла на колоду поряд, бо стояти перед ним, наче в кабінеті директора, було забагато честі.

— Що ти пам’ятаєш з Березняків? — замість відповіді спитав він.

— Судячи з твого питання, маю пам’ятати щось цікаве, —  хмикнула дівчина. Не розповідати ж йому про «політ душі». Засміє. —  Змушена розчарувати, окрім нашої банальної бійки — нічого.

— Геть нічого? А як я тебе викопував, приводив до тями? —  напружено спитав він.

— Нічого конкретного.

— Угу. Цікаво. А ці подряпини пугача на плечі. Вони у тебе звідки?

— Слухай, ти мені тут допит зібрався влаштувати, чи що? —  не витримала дівчина.

— Ні. Скоріше дещо розповісти і з’ясувати.

— То розповідай, а не хороводи води!

— Та ну тебе к чортям! Я до тебе по-людськи, а ти знову скажену кішку вмикаєш!  Може ще й покусаєш знову? — роздратовано скинувся він.

— Обійдешся. Бо ще заразу яку занесу. Хто його зна, яка тебе скажена лисиця подряпала в тому проваллі! — підскочила ображено Зоряна.

— Так ти ж і подряпала! — підірвався й хлопець, сердито викидаючи стеблину й випадково зачепивши кулон на Зоряні. Тонкий пасок, смикнувши за шию дівчину, порвався, прикраса відлетіла і з дзенькотом вдарившись об стовпчик кладки, впала у траву.

— Придурок! — кинулась розпачливо за кулоном дівчина, передбачаючи, що хана її «дорогоцінності». Але, нервово розгортаючи жмутки пирію та глухої кропиви, вона, як не дивно, знайшла кулон цілим. Навіть подряпин на перший погляд не видно. Затиснувши в руках віднайдену прикрасу Зоряна обурено обернулась до хлопця. — Йди до бабая зі своїми байками! В мене недостатньо відточений манікюр, для подібного «розпису»! Махає тут він своїми граблями!

Зоряна готова вчепитись у цього нахабу і її не турбувало, що він більший та сильніший. Зуби та нігті (нехай і не нагострені) ніхто не відміняв, та й болючих точок на тілі хлопців більше.

— Вибач… я не хотів, — раптом пробурмотів Сашко, винувато опускаючи очі, чим відверто здивував дівчину

— Ну звичайно, руки у тебе геть самостійні, живуть своїм життям і жодного відношення до голови не мають! Що ти мені тут за макраме з дурні плетеш? Не могла я тебе так гарно «розмалювати», нехай і мала в Березняках шалене бажання таке зробити. Ось, подивись, я просто не маю чим, — спробувала заспокоїтись Зоряна, демонструючи підрізані майже «в нуль» нігті, тільки но відмиті після городніх робіт. Жага видряпати очі цьому казкарю-йолопу була просто шалена, але ж не після вибачення таке робити. Тим паче, що воно звучало ніби щиро.

— А пугача вчорашнього, що тебе ніс і свої кігті пам’ятаєш? І як впала на дах нашої клуні? — спитав Сашко, чим геть спантеличив дівчину.

— Що? Кігті? Кігті —  ні, хіба що крила… — відверто розгубилась Зоряна, так і сівши на траву. —  Звідки ти знаєш, що пугач мене ніс? 

— Бо то я був, сова грьобана!

— Та-ак… Я заплуталась. Пугач в нас ти, а «сова грьобана» я? З якого переляку? — склала руки на грудях, дівчина невдоволено роздивляючись свого співбесідника. Те, що він знав, про її дивний сон було неочікувано. Зоряна елементарно розгубилась, а коли вона почувалась розгубленою, то майже завжди починала бути уїдливо-нестерпною.

— Бо до тебе за мною сови не ганялись і не перетворювали на пугача – перевертня! — видав їй Сашко і знесилено впав на колоду, наче тільки-но воза з дровами самотужки на гору затягнув.

— Що-о? — подалась вперед Зоряна, намагаючись заспокоїтись, прикусити власного не в міру активного язика і зрозуміти, що то їй за «сон рябої кобили» розповідають.

— Там, в Березняках, на під час нашої бійки дійсно обвалився здоровий шмат глини. От тільки він не нас привалив. Він привалив тебе. Коли ми бились, твої нігті в якусь мить стали шалено гострими, я навіть помітити не встиг, коли ти мене пошматувала мене ними, як ножами, а потім ще й раптом ногами відштовхнула з такою силою, що я, наче м’ячик, відлетів і гепнувся об щось тверде. Аж в очах потемніло.