Частина 2

2020 рік

Одеса

Кремезний чоловік у світлих штанах і сорочці йшов набережною Одеси. Він критичним поглядом оглядав нечисленних пляжників біля cмуги прибою, море, у хвилях котрого помітні були залишки водоростей, огороджену страшненьким парканом основу високої новобудови, над якою нависав будівельний кран, мис Бапой з численними вишками, що рудим язиком виступав в море, візуально обмежуючи частково облаштоване узбережжя цієї частини міста. Вздовж прогулянкової алеї стояли ятки з туристичним дріб’язком, продавці яких, судячи з відсутності на  їх обличчях будь-яких масок, і не чули про карантинні рекомендації уряду. В Одесі взагалі майже не помітно було, що у світі якась там пандемія, а люди в медичних масках були радше виключенням, аніж правилом. Щоправда, чоловіка то не занадто бентежило. У нього на обличчі теж були лише сонцезахисні окуляри.

Дійшовши до одного з літніх кафе чоловік стишив ходу, придивився і впевнено звернув до жінки з морозивом та кавою.

Молодий офіціант, запримітивши нового гостя, швиденько схопився за меню, бо клієнт був відверто грошовитий. Офіціант був студентом, що підробляв в сфері обслуги друге літо поспіль і вже навчився миттєво визначити тих відвідувачів, які робитимуть великі очі, побачивши лише вартість пива, і тих, хто взагалі на ціни не дивиться, зневажливо проглядаючи, що саме може їм запропонувати «дешева забігайлівка». Офіціант давно збагнув, що від гостей, котрі обурено обговорюють курортні ціни: «120 гривень шаурма, яка, мабуть, ще вчора десь гавкала, 55 гривень — нещасне морозиво!» чайових не дочекаєшся, а от від відвідувача, який так критично-поблажливо все оглядає, цілком можливо. А чайові нині на вагу золота, бо початок карантинно-курортного сезону зовсім не радує заробітками.

Доки офіціант імітував «ідеальну обслугу фешенебельного ресторану», начепивши маску на фізіономію і намагаючись безшумно та швидко опинитись поряд з цінним клієнтом, гість всівся за столик навпроти жінки й неквапливо зняв сонячні окуляри, акуратно поклавши їх на стільницю. Хлопчина, розпізнавши брендовий аксесуар, що коштував від десяти тисяч мінімум, подумки присвиснув і якомога елегантніше поклав меню перед гостем.

— Привіт, Сичик, — привітався чоловік з жінкою і недбалим кивком голови дав зрозуміти молодику, що меню побачив.

— Знайшов таки. Наполегливий. Рада бачити тебе живим-здоровим, — усміхнулась жінка, неквапливо піднімаючи очі на гостя і з цікавістю пробігаючи поглядом згори вниз та знову повертаючись до обличчя. Вона так уважно вдивлялась у співбесідника, що той, здається, навіть почав нервувати під її поглядом.

Офіціант докумекав, що варто тихо зникнути. Схоже, тут зустріч давніх коханців, а такому краще не заважати, якщо бажаєш заробити грошей, а не киплячого сала за комірець. Ці двоє, звичайно, не схожі на емоційні пари під градусом, що нерідко з’ясовують тут вечорами стосунки, але ризикувати не варто.

— Ти мене здивувала. Забігайлівка на околицях Одеси, морозиво і кава з молоком? Серйозно? — чоловік, примружившись, кивнув на замовлення жінки.

— А чому ні?

— Та ти б ще, як у студентські роки, з мівіною на пляжі улаштувалась. Наче ж не п'ятнадцять років та й живеш не на зарплату вчителя.

— А повинна була, з урахуванням фінансового стану і модних тенденцій, розташуватись в Аркадії чи на Дерибасівській та замовити чорну каву і салат з лососем? —  хмикнула жінка, спершись на столик рукою та підперши підборіддя.

— Дійсно, чого я дивуюсь? Ви ж з модними тенденціями і здоровим глуздом ніколи не ладнали. А всілякі чигирі, тебе завжди притягували більше за осередки цивілізації.

— В осередках цивілізації зараз масковий режим, віруси і купа охочих стягнути штраф за недотримання вимог карантину. Краще я вже тихими розбитими вуличками поблукаю, милуючись морем та вигадливими місцевими будівлями в буянні зелені. Ти бачив тут приватний сектор? Та креативні європейські архітектори захлинуться заздрощами, якщо побачать на що здатна українська фантазія, особливо у прагненні заробити. А ще тут черешні та вишні ростуть просто на вулиці, тож роздивляючись місто, можна поласувати ягодами прямо з дерева, відчувши себе бешкетним підлітком.

— А ще кажуть час змінює людей, особливо жінок.

— І як? Ти віриш тому вислову? — іронічно усміхнулась його співбесідниця.

— Дивлячись на тебе? Та в жодному разі! — хмикнув чоловік.

— Записую це, як комплімент, на які тобі завжди не вистачало вигадливості. Щоправда, вимушена визнати — тебе час змінив.

— Сподіваюсь не в гірший бік? — розсіяно спитав її співбесідник, взявши до рук меню. — Так, і чим нас тут пропонують труїти…

— Ні. Ти став такий… Дорослий.

— Та пора б вже. Четвертий десяток на носі. Тут вже «сивина в бороду й біс в ребро» у вікно шкребуться, а ти дивуєшся дорослості. А ти, Сичик? Коли ти у нас подорослішаєш, зупинишся?

— А як я маю виглядати дорослою? Загнаною бізнес-леді з калькулятором замість серця, чи сімдесятикілограмовою тітонькою з хатою, городом, господарством, виводком дітей і зашуганим чоловіком? Мені не подобаються твої стандарти дорослості.

— Та тобі, явно, досі взагалі стандарти не подобаються. От скажи мені, просто осісти на одному місці, то теж складна справа? Я тебе ледь знайшов. Дяка, що хоч на ФБ «засвітилась». Невже не набридло бути таким перекотиполем?