Частина 1

Випадковість здатна змінити історію,

але свою долю людина кроїть сама

Частина 1

2020 рік. Україна. Одеса

Струнка жінка неспішно йшла набережною Чорного моря, окинула задумливим поглядом літній майданчик одного з приморських кафе, стишила ходу і зайняла вільний столик. Офіціант з цікавістю на неї поглянув. Світлий сарафан, босоніжки, сумочка, легкий макіяж, довга русява коса, ледь засмагла шкіра. Вона виглядала, як сотні гостей Одеси та, зокрема, їх кафе, що не так давно розпочало роботу після послаблення карантину, проте чомусь привертала увагу. Чи то трохи відстороненим поглядом, що не був звично прикутий до екрана телефону, чи то приємною, але трохи сумною усмішкою, чи то дивною, незрозумілою схожістю на якусь птаху. Ніби нічого схожого, гарненька жіночка років тридцяти максимум, проте дивлячись на неї, молодий офіціант за кілька хвилин пару разів ловив себе на тому, що незнайомка чимось невловимо нагадує сову. Чи то погляд у неї був якийсь подібний, чи то ніс, чи то манера рухатись… Юнак труснув головою, вирішивши, що то просто позначається його навчання на біолога, занадто  образне мислення і надлишок вільного часу, бо туристів цього червня було незвично мало.

Жінка несвідомо крутила в пальцях прозоро-золотавий кулон шкіряному ланцюжку, що висів у неї на шиї та гарно зблискував у променях вечірнього сонця. Ті зблиски розсипались та вигравали веселкою на літній парасольці, під якою стояв столик, білій дерев’яній стільниці, стільцях, самій жінці та, навіть, балюстраді набережної. Офіціант, що пішов до відвідувачки з меню, аж стишив ходу, розглядаючи цю гру світла, що, немов ореолом, оточувала гостю. Наче нічого незвичного, але справляло яскраве враження.

Замовивши кави та морозива, жінка взяла до рук телефон. Ще раз прочитала повідомлення, через яке тут опинилась: «Потрібно побачитись, вигулькнув кубок…». Повідомлення було відправлене тиждень тому через Facebook, з тільки но зареєстрованого акаунту, що не мав навіть фотографії. Проте вона тоді одразу зрозуміла, хто знайшов її в соціальній мережі і хто це писав. Той, кого вона не бачила понад двадцять років, той, хто зумів виїхати на спині власної химерної долі, хоча та доля відверто намагалась його затоптати.  

Жінка задумливо взялась за ложечку замовленого морозива, але зробивши кілька рухів, так і не спробувала його. Офіціант, збираючи замовлення наступним гостям, іноді кидав тихцем зацікавлені погляди на відвідувачку, що не торкалась замовлення, а відсторонено дивилась на море, наче бачить там не синю блакить до горизонту, прикрашену лише двома білими яхтами, а якесь напрочуд цікаве кіно. Він не знав, що перед очима жінки мимоволі почали спливати спогади, про початок історії, вже присипаної пилом років,  через яку вона сьогодні опинилася тут.

1996 рік

Черкаська область

— Он вона, жени її жени! Та лови ж ти! — линули лісом хлоп’ячі голоси, доки чотирнадцятирічна дівчинка щодуху бігла між деревами. Мелькали засмаглі ноги в шортах, метлялась коса, лопотіла за спиною одягнута навхрест невелика полотняна сумка. Втікачка стрибнула через повалену сосну, ухилилась від колючих гілок акації, обтріпала листя розлогого куща ліщини, на ходу перескочила мурашник…

Зоряна натрапила на компанію хлопців, коли йшла по яблука у  закинутий сад за селом. І треба ж їм було трапитись на пустій дорозі, що петляла між полями! Четверо хлопчаків просто не змогли спокійно пройти повз самотню дівчину. Ще б пак — це ж «зіркова компанія» їх школи: двоє відчайдушних розбишак, її однокласників, та ще двоє, не менших «улюбленців» школи, зі старших класів. Варто було лишень наблизитись, як понеслось: ідіотські жарти, приколи, а потім і взагалі спроби вщипнути за «цікаві» місця. От що їм всім в голову ударило? Пару років назад, були ж нормальні хлопці, а це — як показились! Що у школі, що поза школою. Зоряна цього літа вже навіть майже перестала ходити на звичні «гульки» біля школи, бо її  бісило, що улюбленими темами розмов стала суцільна вульгарщина, а хлопці не впускали жодних спроб обмацати всіх, хто опиниться в зоні досяжності. Отож і зустрівши дівчину на дорозі, хлопчини почали нести ахінею на тему самотньої, нецілованої, близьких кущиків та готовності навчити цікавим речам. А коли школярка спробувала просто проскочити між ними, ігноруючи озвучену маячню, старшокласник Сашко, вхопивши її за руки і нахабно спробував облапати. Зоряна так оскаженіла, що, не довго думаючи, просто вкусила його за палець. Як він здивувався! Тільки заради цього виразу обличчя можна було таке повторити. А з якою спритністю відскочив! Але чекати доки нахаба оговтається дівчина не стала, а у два стрибки опинилась на краю лісу, що тут підступав до самої дороги, оточуючи один з ярів, і зайцем понеслась між деревами.

— Юрко, лови її! Там вже нікуди бігти, там далі провалля! —  почула Зоряна з одного боку, а з іншого вже хрустіли гілки під ногами когось з переслідувачів. Падлюки бігали гарно, але і її не просто так на змагання до району брали, та й яри вона ці гарно знала, бо неодноразова з братиком по них лазила, попри лайку бабусі.

 Дівчина добігла до краю провалу, що був початком досить глибокого яру і, завагавшись лише на мить, стрибнула, відчувши, як хтось в останню мить майже вхопив за її кінчик коси. Дзуськи!

— Ат, кішка лісова! — почулось за спиною розчарована лайка однокласника.