Розділ 6

Вона боялася абсолютно всього, і навіть людей, бо їх реакції на побачене, якщо вони все зрозуміють.

Дівчинка для себе вирішила, що житиме у якомусь покинутому будинку, щоб бути у повній безпеці від оточення. Вона зупинилася у першому такому, з величезного дерева дістала величезне листя, на якому спатиме. Їжу добуватиме з рослин, використовуватиме усе, що дала природа.

На вулиці було дуже сонячно, руде волосся могло засліпити очі. Ванесса згадувала про своїх рідних, її єдину сестру та найкращого друга, з яким вона завжди спокійна та своя. Вона зайшла у свій тимчасовий дім, і лягла на саморобне ліжко. Насправді вона не могла на ньому лежати, але що ти хочеш, якщо опинився у зовсім іншому світі?

Біля свого будинку у полі вона почула якийсь дивний звук, наче неподалеку пройшов табун диких звірів. Несса знервовано подивилася у вікно з цегли і побачила тіні. Було вже пізно, дівчинка просто заплющила очі, і нічого не чекала.

- Дивися, тут людина лежить!

- Що, службу безпеки викликатимемо? – почулися дитячі голоси за будинком.

- Вона не спить, є шанс допомогти!

Дві особи, яких не змогла роздивитися Ванесса, обійшли дім, і зайшли всередину. Малеча побачила руду високу дівчинку років 14-15 у замакітреній бежевій спідниці та білій туніці, яка прикривала її плечі. Перелякана Несса не могла використати проти них силу, мало що можуть подумати!

- Ви живі? – запитав хлопчик у Ванесси, біля якого ззаду стояла дівчинка того ж віку.

- Я жива й здорова, а ви хто? – з невеликою агресією запитала Ванесса.

- Ми звичайні п'ятиклашки, вирішили подивитися, що тут відбувається. Сьогодні у новинах з'явилася вість, що якась дівчина своєю силою виростила величезне дерево, й злізла з нього  залишившись живою! То не ви були? Бо дівчина з новин була дуже схожою на вас. – промовив хлопчик.

- Не бійтеся нас, ми звичайні діти, які хочуть вам допомогти! – по-доброму сказала дівчинка.

- Дякую…, ні, я тут залишуся, а ви йдіть до своїх батьків, бо будуть хвилюватися! – сказала Ванесса в очікуванні, що вони дадуть їй спокій.

- Ми живемо у досить великому будинку, можемо виділити тобі цілий поверх, але ненадовго! – впевнено сказала дівчинка.

- Як до цього відносяться ваші батьки? – стурбовано запитала Ванесса.

Діти подивилися один на одного зі здивованим обличчям, й відповіли:

- Тільки за!

Через 10 хвилин вони дійшли до досить великого будинку, звичайно на королівський не схоже, але видно було, що тут жили люди з гарним заробітком. Зайшовши туди, вони ступили на сірий килимок, там знаходилися полички для взуття. Ванесса залишила там свої капці. Пройшовши трішки далі, вони побачили на стінах щось схоже на пістолети й кістки тварин: роги та голови оленя, викликало таке собі відчуття.

Ванесса роздивлялася оселю. Видно, що тут живуть справжні вбивці-браконьєри. У сусідній кімнаті з каміном і книжковими поличками сиділа їх мама у зеленій сукні, а на кухні їх тато.

- Привітик! Дивіться, кого ми знайшли'! – голосно радісно промовив хлопець.

- Джон…, це хто? – запитала мама.

- Я Ванесса, ваші діти сказали, що ви не проти, якщо я тут трішки поживу.

- Лілі, а ти? – занепокоєно спитала мама.

- Гарна дівчинка… - сказала Лілі, соваючи ногою по підлозі й дивлячись по сторонах.

У їхню кімнату зайшов їх тато. Його кроки нагадували похід моделей. Ванесса була рада, що знайшла собі комфортне житло, хоча було схоже на щось підозріле.

- Гм, а ти наша нова гостя? Що ж, давай покажу тобі наш дім, можеш тут знаходитися скільки хочеш. – спокійно сказав їх тато.

- Джеф, ми не можемо дозволити жити чужинці тут просто так, ми навіть не знаємо хто вона. А діти? Це небезпечно! – почала кричати жінка.

- Все буде добре, ми попіклуємося про неї! Марі, відпочивай. – сказав  чоловік.

Ванесса трішки розхвилювалася, уся увага була сконцентрована на ній. Чоловік обійняв її за плече, й вони піднялися по сходах на другий поверх, де жили дітки.

- Це кімната наших дітей. Тут кімната для навчання, музична кімната, і зона відпочинку.

По маленьких сходах вони піднялися на третій поверх, де мала жити дівчина. Зелені й брунатні стіни гармонійно поєднувалися, особливо візерунки із золотим блиском.

- Це твоя кімната, де ти можеш спати, твоя шафа та твій простір. Тут є усе необхідне для твого комфорту, підемо у твою кімнату. – дуже добро сказав тато.

- Добре, а ми, мабуть підемо, саме час почитати книжки… - стурбовано сказали діти й швидко пішли на перший поверх до матері.

Джеф сів на золотий стільчик та попросив сісти Ванессу. Їхнє спілкування почалося так:

- Як ти тут опинилася? Може їсти хочеш?

- Навіть сама не знаю, ні, дякую. – з награною усмішкою відповіла дівчина.

Вона не хотіла сідати, ще не звикла до нового простору.

- Може чаю хочеш? Ти, мабуть, втомилася, вирушила у подорож?