Глінтвейн від Ростислава.

Глінтвейн від Ростислава.

1 літр дешевого вина

3 сушені гвоздики

Дрібка мускатного горіха

1 паличка кориці

2 зірочки бодяну

4 зернятка кардамону

4 горошинки червоного перцю

Апельсин

Яблуко

1 столова ложка цукру

Я кохала Ростислава. Так, що захоплювало дух. Здавалось, що година без нього тягнутиметься вічність, понад усе боялась, що він мене покине. Але він не покидав.

Він завжди був поряд. Мов відчував мою потребу у його присутності. Це була хвороблива манія, подолати яку я не могла ніколи. Мабуть, навіть на смертному одрі я буду повторювати його імʼя та заплющивши очі бачити його образ.

Ми були з ним щасливими. Молодими студентами, що мають лиш борги з навчання та сяючі очі. Але навіть у гуртожитку, коли він прибігає до мене ночами, поки комендантка спить – я щаслива.

Ми познайомились на першому курсі. Я лишень прийшла до університету, а він вже був на останньому курсі. Високий, красивий, з темно-синіми очима та світлим волоссям. За ним впадали всі дівчата з нашого потоку. І лиш я одна примудрилась вилити на нього каву, коли поспішала в аудиторію. І аудиторію я сплутала і Ростика облаяла за те, що він стояв на дорозі. 

А ввечері, він прийшов до моєї кімнати з вимогою «випрати його футболку». Такого нахабства я не стерпіла та докладно розповіла що він з нею може зробити. Навіть шматком господарського мила запустила в нього, щоб мав знаряддя для праці. І коли хлопець його спіймав, то розсміявся на увесь коридор. Але пішов.

А наступного ранку чекав на мене під університетом. У тій самій футболці, але вже випраній та з двома стаканчиками кави, один з яких простягнув мені.

– Судячи з запаху, ти любиш капучино. З шоколадним сиропом.

Ось так просто, без привітання чи пояснення, простягнув мені один зі стаканчиків та зник у дверях університету. А я залишилась стояти та могла лиш кліпати, не розуміючи що відчуваю – обурення, чи невідомих метеликів у животі.

Це тривало місяць – вранці він чекав на мене, віддавав каву, мовчки посміхався та йшов. А одного дня просто не зʼявився. І я відчула хвилювання та розчарування від того, що він не прийшов. Навіть розпитала нашу активістку, чи не знає вона що з Ростиславом, але та лише познущалась, сказавши, що він нарешті придбав окуляри та злякався.

У той день, після лекцій я стояла на пʼятому поверсі, де він жив та перелякано озиралась довкола. Бо крило ж чоловіче, довкола купа хлопців. І я 17 річна дівчинка, що прийшла у це лігво диких тварин. Пройшовши по коридору, виловила якогось хлопчину і запитала де живе Ростислав. Той дивно на мене поглянув та вказав на 36 кімнату.

Постукавши, стислась очікуючи що побачу там його. Навіщо я взагалі прийшла? Але щойно двері відчинились, мені стало соромно за свої думки – попереду стояв Ростислав. Хворий, блідий та з червоним носом. Він дивився на мене, а потім опустив очі й відійшов, пропускаючи мене до кімнати.

– Я захворів. Вибач, сьогодні без кави.

І нічого не пояснюючи, я вибігла з його кімнати під здивований погляд хлопців, що проходили по коридору. Мені хотілось якось допомогти йому, зробити щось, аби не бачити таким безпорадним. 

Ввечері того ж дня, я знову прийшла на його поверх, тримаючи в руках каструлю з супом.

Так все і почалось.

Він носив мені каву, а я змушувала його їсти курячий суп, щоб швидше одужати. За три дні Ростислав знову чекав на мене під дверима університету. Лиш цього разу з шоколадкою. І запросив на каву ввечері.

Цей глінтвейн він приготував мені, коли перед заліком з економіки мене скосила застуда. Я сиділа з червоним носом, хворобливими очима та вчитувалась у конспекти, пчихаючи та знемагаючи від кашлю. 

Тоді він і прийшов до моєї кімнати, вигнавши сусідку та обдаючи кімнату приємними ароматами гарячого вина та прянощів. 

– Пий, Руся, вранці будеш як новенька, – повторював він, сидячи на ліжку поряд та обіймаючи мене, хоч виглядала я в цей час просто жахливо. 

Я завжди запитувала себе – за що він мене покохав? Я не перша красуня – тонке волосся дивного болотистого кольору, бліді зелені очі, великі круглі щоки та кілька зайвих кілограмів. Але щоразу, коли я запитувала в нього про це, він посміхався своєю щирою, я б навіть сказала, зігріваючою посмішкою та повторював.

– Руся, хіба ж кохають за щось? Кохають за те, що ти є. І ти для мене найпрекрасніша. Якби ти могла себе бачити моїми очима – ти б теж закохалась. У свої очі, в яких я бачу весняну зелень, у свою посмішку, яка не може не викликати посмішки у відповідь, у волосся, що виблискує на сонці, у постать, що мов зійшла з полотен епохи відродження. Ти досконала вся. І ніколи не запитуй більше про таке, я ж знаю, що ти так нариваєшся на комплімент.

І я вірила йому, з кожним днем все більше закохуючись та тонучи у цьому хлопцю.

Ми були щасливі. Такою щасливою як з ним, я гадаю, я більше ніколи не зможу бути.