Розділ 14. «Не тільки конкурс»

Ранок у кафе почався майже звичайно, але Мія відразу відчула, що щось не так. Не в поганому сенсі — просто Софія раз у раз поглядала в бік кабінету власників, Макс чомусь був незвично серйозним, а Ліза вже вдруге перевіряла, чи точно на столі лежать усі блокноти. Мія стояла біля робочої поверхні й розкладала ягоди по маленьких контейнерах, коли Даніель підійшов із двома чашками кави. Одну поставив перед нею, навіть не питаючи, а другу залишив собі. — Твоя, — сказав він. — Кориця? — І трохи молока. Мія підняла на нього очі. — Ти реально запам’ятав. — Я ж казав, що запам’ятовую важливе. Вона усміхнулася, але відповісти не встигла, бо двері кабінету відчинилися і власниця кафе покликала їх усіх до столу. — Можна на хвилинку? Є новини. Вони переглянулися. Через кілька хвилин Мія вже сиділа поруч із Даніелем, а навпроти них лежав аркуш із написом: «Сезонна лінійка десертів». — Ми хочемо трохи змінити меню, — пояснила власниця. — Осінь уже близько, люди повертаються до звичних прогулянок, хочуть чогось домашнього, теплого, але водночас незвичайного. І ми подумали, що саме ви двоє можете створити кілька десертів для нової лінійки. Мія моргнула. — Ми? — Ви. Не як учасники конкурсу. Не як тимчасові партнери. А як команда, яка відповідає за власні рецепти. Даніель мовчав, але Мія побачила, як у нього змінився погляд. Для нього це було важливо. Дуже. — А скільки десертів? — запитав він. — Почнемо з трьох. Один має бути фруктовим, один — шоколадним, а третій можете придумати повністю самі. Мія відчула, як усередині прокидається знайоме хвилювання. Саме заради таких моментів вона й любила кухню. Не заради ідеальних цифр у рецепті, не заради красивих фотографій і навіть не заради конкурсу. Їй подобалося придумувати щось із нічого, брати звичайні продукти й перетворювати їх на десерт, який комусь захочеться запам’ятати. — Я вже знаю, — сказала вона раптом. Даніель повернувся до неї. — Що? — Малиново-яблучний тарт. — Ти навіть не думаєш? — Я думаю дуже швидко. — Це небезпечно. — Ти сам на мені одружитися не збираєшся, щоб контролювати мої рецепти? Макс кашлянув, приховуючи сміх, а Даніель усміхнувся. — Поки що я просто хочу пережити перший етап. — Дуже смішно. Мія взяла малину зі столу й покрутила ягоду між пальцями. — Дивись. Яблука запечемо з корицею. Усередину зробимо тонкий шар домашнього малинового варення. Не надто солодкого. Зверху — ніжний крем. І свіжу малину. — Основа? — запитав Даніель. — Пісочна. Хрустка. — Температура? — Не починай. — Я просто питаю. — Сто вісімдесят. — Час? — Залежить від товщини. — Нарешті ми говоримо однією мовою. Мія засміялася. — Бачиш? Ми вже професіонали. Власниця кафе усміхнулася. — Тоді домовилися. Маєте два тижні, щоб придумати й протестувати всю лінійку. Мія кивнула, але коли вони вийшли назад на кухню, її усмішка поступово змінилася задумливістю. Вона підійшла до столу, де стояла коробка з малиною, і тихо сказала: — Два тижні. — Встигнемо, — відповів Даніель. — Ти так упевнено це говориш. — Бо я знаю тебе. — І що це означає? — Що ти за ці два тижні придумаєш щонайменше двадцять варіантів, скажеш, що перші дев’ятнадцять жахливі, а потім випадково створиш щось неймовірне. Мія обурено подивилася на нього. — Я не така. — Ти саме така. — А ти занадто правильний. — І саме тому ми працюємо разом. Вона на мить замовкла. Раніше ці слова могли б її роздратувати. Тепер вони викликали зовсім інше відчуття. Мія подивилася на Даніеля, на його спокійне обличчя, на закочені рукави сорочки, на руки, які вже почали готувати робоче місце, і раптом подумала, наскільки дивно все змінилося. Ще недавно вони сперечалися через кожну дрібницю. Тепер він стояв поруч, знав, скільки молока вона любить у каві, пам’ятав її ідеї, ловив її погляд через усю кухню і був тією людиною, до якої їй хотілося повертатися після кожної складної зміни. — Даніелю? — Мм? — Я рада, що ми отримали цю можливість разом. Він на секунду перестав працювати й подивився на неї. — Я теж. — Навіть якщо я зіпсую перші три тарти? — Навіть якщо десять. — А якщо двадцять? — Тоді я куплю більше яблук. Мія засміялася й узяла його за руку. — Ти знаєш, що зараз сказав дуже правильну річ? — Я знаю. — Не звикай. — Уже пізно, — тихо відповів він.

Вони почали працювати. Яблука нарізали тонкими скибочками, змішували з корицею та цукром, варення Мія спробувала двічі, бо перший раз їй здалося, що малині не вистачає кислинки. Даніель мовчки додав кілька крапель лимонного соку. Вона скуштувала ще раз і здивовано підняла брови. — Ідеально. — Я знаю. — Самовпевнений. — Твій. Мія усміхнулася, а через кілька секунд на його щоці з’явилася маленька крапка борошна. Вона помітила її першою. — Стій. — Що? — У тебе... — Вона торкнулася його щоки пальцем. — Тепер чисто. Даніель перехопив її руку й поцілував у пальці. — А в тебе борошно на носі. — Де? — Тут. — Не смійся. — Я не сміюся. — Ти смієшся! — Трохи.

Мія засміялася разом із ним, і кухня знову наповнилася їхніми голосами, запахом яблук, малини та свіжого тіста. І десь між першим замішуванням, суперечкою про кількість цукру й випадковим дотиком рук вони обоє зрозуміли одну просту річ: цього разу вони створювали не просто десерт для кафе. Вони створювали щось своє. 

На кухні вже пахло яблуками, корицею та свіжою малиною. На робочому столі стояли кілька мисок, ваги, банки з варенням, крем у великій металевій чаші й перший невдалий тарт, який Мія назвала «тестовим», а Даніель — «доказом того, що ми ще не готові відкривати власну кондитерську». Вона стояла біля плити й помішувала яблука, які повільно карамелізувалися у вершковому маслі, коли Даніель знову потягнувся до ваг. — Скільки яблук? — Три. — Точніше. — Три яблука. — У грамах. Мія повернулася до нього з ложкою в руці. — Ти серйозно зараз? — Абсолютно. — Ми готуємо тарт, а не запускаємо ракету. — Для хорошого десерту різниця в кількох грамах може бути важливою. — Даніелю, — вона поставила ложку на стіл, — я не збираюся зважувати кожну скибочку яблука. — А я збираюся. — Тоді зважуй. Я піду пити каву. — Не підеш. — Чому? — Бо ти придумала цей рецепт. — І? — І ти будеш його рятувати. Мія кілька секунд дивилася на нього, а потім не втрималася від сміху. — Ти іноді такий нестерпний. — Зате корисний. — Це ще треба довести.