Розділ 13. «Після світанку»

Ранок у кафе почався зовсім не так, як зазвичай.

Мія стояла за стійкою, розкладаючи свіжу випічку на вітрині, коли за її спиною почувся знайомий голос:

— Ти знову поставила круасани не в тому порядку.

Вона навіть не обернулася.

— Доброго ранку і тобі, Даніелю.

— Доброго ранку, моя дівчино.

Мія завмерла з круасаном у руці.

Повільно повернула голову й подивилася на нього.

Даніель стояв зовсім поруч, усміхаючись так, ніби щойно спеціально сказав це голосніше, ніж потрібно.

— Ти це зараз навмисно?

— Що саме?

— «Моя дівчино».

— А що? — він нахилився ближче. — Тепер я можу це говорити.

Мія усміхнулася й легенько штовхнула його плечем.

— Самовпевнений.

— Зате твій.

Вона хотіла щось відповісти, але Даніель швидко нахилився й поцілував її.

Не крадькома, не на секунду й не так, щоб ніхто не побачив.

Справжній поцілунок.

Теплий, ніжний, трохи довший, ніж дозволяла ранкова метушня.

Коли вони відсторонилися, Мія відчула, як щоки миттєво стали гарячими.

А з кухні пролунав голос Макса:

— Ну все! Я зрозумів! Сьогодні в нас не кафе, а романтична комедія!

Софія засміялася.

— Я ж казала, що вони довго приховуватися не зможуть.

Ліза визирнула з-за дверей.

— Вони навіть не намагаються!

Мія прикрила обличчя долонями.

— Я вас усіх ненавиджу.

— Ні, — усміхнувся Даніель, обіймаючи її за талію. — Ти мене любиш.

— Тебе — можливо.

— «Можливо»?

— Не нахабній.

— Пізно.

Софія поставила чашку на стійку й театрально зітхнула.

— Я просто хочу нагадати, що ще місяць тому ви сперечалися через триста грамів борошна.

— А тепер через триста грамів борошна ми закохані, — додав Макс.

— Дуже романтично, — засміялася Ліза.

Мія вже відкрила рот, щоб відповісти, але дзвіночок над дверима кафе дзенькнув.

До приміщення зайшли двоє людей.

Мія поглянула в їхній бік — і застигла.

— Ой...

Даніель помітив її реакцію.

— Що?

— Мама.

За нею зайшов її батько.

Олена та Сергій, батьки Мії.

Мія ще не встигла отямитися, як двері знову відчинилися.

І цього разу вона вже не просто застигла.

— Даніелю...

— Що?

— Там твої.

Біля входу стояли Марина та Андрій, батьки Даніеля.

Макс повільно повернувся до Софії.

— Ого.

Софія прошепотіла:

— Це буде цікаво.

Мія й Даніель переглянулися.

— Вони ж просто прийшли купити випічку, — тихо сказала Мія.

— Звичайно.

— Чому ти так це сказав?

— Бо моя мама вже дивиться на нас так, ніби вона щось зрозуміла.

Мія подивилася на Марину.

Та справді дивилася спочатку на сина, потім на Мію, потім на руку Даніеля, яка досі лежала на талії дівчини.

На її обличчі з'явилася широка усмішка.

— Даніелю, — спокійно сказала вона, — а ти нас познайомити не хочеш?

Макс тихо прошепотів:

— Попалися.

Мія ледве стримала сміх.

Даніель, навпаки, зовсім не розгубився.

Він узяв її за руку.

— Хочу.

І переплів свої пальці з її пальцями.

— Це Мія. Моя дівчина.

Олена усміхнулася.

Сергій підняв брови.

Марина приклала руку до грудей.

— Нарешті!

— Мамо...

— Що «мамо»? — засміялася Марина. — Я вже давно бачила, як ти на неї дивишся.

Мія тихо засміялася.

— А я думала, він просто постійно шукає привід посперечатися зі мною.

— Так і було, — відповів Даніель.

Вона повернулася до нього.

— Серйозно?

— Спочатку.

— А зараз?

Даніель подивився їй прямо в очі.

— А зараз я шукаю привід бути поруч.

Мія усміхнулася.

— Тоді можеш залишатися.

— Залюбки.

І просто посеред кафе він знову нахилився до неї.

Цього разу Мія сама піднялася йому назустріч.

Їхні губи зустрілися в ніжному поцілунку, а навколо одразу почулися тихі смішки друзів.

— Все, — сказала Софія. — Тепер точно всі знають.

Мія, не відходячи від Даніеля, прошепотіла:

— Схоже, назад дороги немає.

Він усміхнувся.

— А я й не хочу назад.

Тепер про них знали всі. І вперше Мії зовсім не хотілося нічого приховувати.

Даніель поставив перед Мією чашку.

— Твоя.

Вона подивилася на каву й одразу впізнала аромат кориці.

— Ти запам’ятав?

— Я запам’ятовую все, що стосується тебе.

Мія усміхнулася, зробила ковток і саме в цей момент Сергій поставив на стіл велику коробку.

— А ми, до речі, не просто так прийшли.

— Що там? — зацікавилася Мія.

Олена відкрила коробку.

Всередині були свіжі ягоди малини.

— Привезли вам. Стільки назбирали, що самі вже не знаємо, куди її дівати.

Макс одразу заглянув у коробку.

— О! Я знаю. Їсти.

— Максе! — засміялася Софія. — Нам же треба щось із неї приготувати.

Мія взяла одну ягідку й задумалася.

— А якщо зробити малиновий тарт?

Даніель уже дивився на неї з тією самою усмішкою.

— Малиновий тарт із кремом?

— І шоколадом.

— А якщо додати трохи лимонної цедри?

Мія підняла на нього очі.

— Ти щойно погодився з моєю ідеєю?

— Не звикай.

— Пізно.

Вона засміялася й легенько торкнулася його руки.

— Мій хлопець нарешті навчився не сперечатися зі мною.

У кафе на секунду стало тихо.

Мія сама зрозуміла, що сказала.

Мій хлопець.

Вона почервоніла, а Даніель усміхнувся так широко, що приховати задоволення було просто неможливо.

— Повтори.

— Ні.

— Міє.

— Даніелю!

Софія розсміялася:

— Ой, все! Вона сама себе видала!

Даніель нахилився до Мії й тихо прошепотів:

— Мені подобається, коли ти так мене називаєш.

— Тоді, можливо, ще почуєш.

— Я запам’ятаю.

Він узяв її за руку.

А посеред столу вже лежала малина — майбутній десерт, який вони мали створити разом.