Розділ 12. «Світанок на двох»

Я прийшла до кафе ще до відкриття.

На вулиці тільки починало світати. Місто здавалося сонним, а вікна сусідніх будинків світилися поодинокими теплими вогниками. Я відчинила двері кафе, поставила сумку біля стійки й уже хотіла піти на кухню, коли помітила світло.

— Даніелю?

— Тут.

Його голос долинув із кухні.

Я зайшла всередину й побачила його біля кавомашини. Він був уже в робочому одязі, рукави сорочки закочені до ліктів. На столі поруч стояла чашка.

— Ти прийшов раніше за мене? — здивувалася я.

— Так.

— Навіщо?

Він узяв чашку й простягнув її мені.

— Для тебе.

Я подивилася на каву, потім на нього.

— Ти пам'ятаєш, яку я люблю?

— Звісно.

— І скільки цукру?

— Два.

Я усміхнулася.

— Ти страшний.

— Чому?

— Бо запам'ятовуєш усе.

— Не все.

— А що не запам'ятовуєш?

Він підійшов трохи ближче.

— Те, що мені неважливо.

Я відчула, як щоки стають теплими.

— Тобто я важлива?

— Дуже.

Я зробила ковток кави, щоб приховати усмішку.

— Смачно.

— Я знав.

— Не зазнавайся.

— Уже пізно.

Я засміялася.

Раніше ми в такій ситуації вже встигли б посперечатися через якусь дрібницю. А тепер він просто стояв поруч, дивився на мене й усміхався.

Без сварок.

Без удаваної байдужості.

Просто ми.

— Що? — запитала я, помітивши його погляд.

— Нічого.

— Ти знову так дивишся.

— Тепер я можу.

Я опустила чашку.

— Ти жахливо самовпевнений.

— А ти все одно усміхаєшся.

— Бо кава хороша.

— Звичайно.

Він нахилився ближче.

— Тільки кава?

Я на секунду затримала погляд на його очах.

— Можливо, не тільки.

Його усмішка стала ширшою.

— Тоді ранок уже вдався.

Я тихо засміялася й легенько штовхнула його плечем.

— Ходімо працювати, поки я не передумала.

— Не передумаєш.

— Звідки така впевненість?

— Бо тепер я знаю тебе.

Він узяв мене за руку.

І цього разу я не відсмикнула її.

Навпаки — переплела свої пальці з його.

За вікном починався новий день.

А наше кафе ще навіть не відкрилося. 

На кухні вже пахло корицею, ваніллю та свіжою випічкою.

Я стояла біля столу, переглядаючи продукти, а Даніель щось уважно записував у блокнот.

— У мене є ідея, — сказала я.

Він навіть не підняв голови.

— Це звучить небезпечно.

— Дуже смішно.

— Я просто готуюся.

Я показала йому груші та сливи.

— Хочу зробити щось осіннє. Теплий тарт із фруктами, горіхами й карамеллю.

Даніель нарешті подивився на мене.

— Знову карамель?

— А що з нею не так?

— Минулого разу ти мало не залила нею весь стіл.

— Зате було смачно.

— Це не аргумент.

— Для мене — аргумент.

Він похитав головою, але усміхнувся.

— Добре. Тільки пропорції робимо за моїм рецептом.

— Ні.

— Міє.

— Даніелю.

— Точність важлива.

— А фантазія?

— Теж.

— Тоді домовились. Я відповідаю за фантазію, ти — за свою манію все вимірювати.

— Це називається професіоналізм.

— Це називається «я зважу навіть корицю».

Він засміявся.

— Можливо.

Я простягнула руку за мискою, але Даніель зробив те саме. Наші пальці зустрілися.

Ми обоє завмерли.

— Ти перший, — тихо сказала я.

— Ні, бери.

Я не забрала руку.

— Ти знаєш, що тепер я спеціально буду тебе відволікати?

— Знаю.

— І не боїшся?

— Тепер уже ні.

Він підійшов ближче й обережно торкнувся моєї щоки.

Я усміхнулася.

— Ми взагалі-то десерт готуємо.

— Знаю.

— Тоді чому ти на мене так дивишся?

— Бо мені подобається моя дівчина.

Я відчула, як усмішка сама з'явилася на губах.

— І що ти збираєшся робити?

— Те, що давно хотів.

Він нахилився, даючи мені час відсторонитися.

Я не відсторонилася.

Наші губи зустрілися в довгому, ніжному поцілунку. Я заплющила очі й поклала руки йому на плечі. Коли ми нарешті відсторонилися, обоє кілька секунд просто мовчали.

— Тепер, — прошепотіла я, — повертаємося до десерту?

Даніель усміхнувся.

— Спробуй.

— Що?

— Не думати про мене хоча б п'ять хвилин.

Я засміялася.

— Неможливе завдання.

— Нарешті ми знайшли щось, у чому ти не сперечаєшся.

— Не радій. Я все одно додам більше кориці.

— Міє!

— Що? Це мій десерт!

— Наш.

Я подивилася на нього.

— Наш?

Він узяв ручку й дописав у блокноті:

«Наш осінній тарт».

І чомусь від цих двох слів мені стало тепліше, ніж від будь-якої чашки кави. 

Коли ми нарешті винесли десерт у залу, я на кілька секунд просто завмерла.

Наш торт стояв у центрі вітрини й виглядав зовсім не так, як я уявляла на початку.

Темна матова поверхня, тонкі рельєфні візерунки, яскраво-червоний крем зверху й акуратно вирізаний шматочок, крізь який було видно червоні бісквітні коржі та ніжний кремовий прошарок. Він виглядав трохи загадково, але водночас дуже апетитно.

— Ну? — запитав Даніель, ставши поруч.

— Красивий.

— Я знав.

— Не ти один його робив.

— Я знаю.

— Тоді чому така самовпевнена посмішка?

— Бо ти стоїш поруч і дивишся на нього так, ніби це наша дитина.

Я повернулася до нього.

— Даніелю!

Він засміявся.

— Добре, мовчу.

Перший шматок ми продали буквально за кілька хвилин.

Потім другий.

Потім третій.

А далі біля вітрини почала збиратися черга.

— У вас ще залишився той чорний торт? — запитала дівчина.

— Залишився, — відповіла я.

— Тоді мені два шматочки.

Наступний відвідувач узяв три.

Ще одна пара взагалі попросила цілий торт.

Я подивилася на Даніеля.

Він подивився на мене.

— Ми щойно продали весь? — тихо запитала я.

— Схоже на те.

— За один день?