Розділ 11. «Тепер ми вдвох»

Наступного ранку я стояла перед дверима кафе й уже хвилину не могла змусити себе зайти.

Здавалося б, звичайний ранок. Звичайна робота. Звичайна кава, запах свіжої випічки й шум кухні.

Але вчора Даніель мене поцілував.

Даніель.

Я торкнулася пальцями губ і одразу відсмикнула руку.

— Господи, Міє, заспокойся, — пробурмотіла я сама до себе. — Це просто поцілунок.

— З ким це ти розмовляєш?

Я мало не підскочила.

Позаду стояла Софія з двома стаканчиками кави.

— Ні з ким!

— Ага. А чому ти стоїш перед дверима й виглядаєш так, ніби збираєшся складати іспит?

— Я просто думаю.

— Про Даніеля?

Я подивилася на неї.

— Ти можеш хоча б один раз не вгадувати?

Софія широко усміхнулася.

— Ні.

Ми зайшли всередину.

Тепле повітря одразу огорнуло мене запахом кориці, ванілі та свіжої випічки. На кухні вже кипіла робота. Ліза розкладала чашки біля барної стійки, Макс щось шукав у холодильнику.

А Даніель стояв біля робочого столу.

У фартуху.

З підкоченими рукавами.

І, звичайно ж, саме в цей момент він підняв голову.

Наші погляди зустрілися.

Я забула, як ходити.

Він лише ледь усміхнувся.

— Доброго ранку, Міє.

Мій мозок чомусь вирішив, що нормальна відповідь — мовчати.

— Доброго...

Я прочистила горло.

— Доброго ранку.

Софія повільно поставила чашки на стійку.

— Ого.

— Що? — запитала я.

— Нічого.

Ліза глянула спочатку на мене, потім на Даніеля.

— Ви сьогодні дуже тихі.

Макс визирнув із холодильника.

— Вони не тихі. Вони закохані.

— Максе! — одночасно сказали ми.

На кухні запала тиша.

А потім усі троє друзів вибухнули сміхом.

Я прикрила обличчя руками.

— Я вас усіх ненавиджу.

— Ні, — весело сказала Софія. — Ти просто соромишся.

Даніель підійшов до мене й поставив на стіл чашку.

— Твоя кава.

Я подивилася на неї.

— Ти пам'ятаєш, яку я люблю?

— Звичайно.

— Без цукру, але з корицею?

— Саме так.

Я усміхнулася.

— Дякую.

Наші пальці випадково торкнулися, коли я брала чашку.

І цього було достатньо, щоб я знову почервоніла.

Даніель тихо засміявся.

— Ти знову червона.

— А ти знову це помітив.

— Важко не помітити.

— Може, ви вже підете працювати? — втрутилася Ліза. — Бо ми зараз станемо свідками ще одного поцілунку просто біля кавомашини.

Я мало не вдавилася кавою.

Даніель спокійно відповів:

— Не найгірше місце.

— Даніелю!

Він усміхнувся.

А друзі знову засміялися.

І я раптом зрозуміла, що ранкова ніяковість уже не лякає мене.

Бо вчора між нами був перший поцілунок.

А сьогодні — перший ранок, коли ми обоє знали, що тепер між нами справді щось є. 

Ранок у кафе тільки-но почався, а я вже зрозуміла: спокійно попрацювати мені сьогодні не дадуть.

Софія сиділа за барною стійкою й демонстративно спостерігала за нами з Даніелем. Макс теж раз у раз кидав у наш бік погляди, хоча робив вигляд, що страшенно зайнятий коробками з продуктами.

Я саме прикрашала маленькі тістечка кремом, коли відчула на собі черговий погляд.

Підняла голову.

Даніель дивився на мене.

Я усміхнулася.

Він теж.

— Ну все, — раптом сказала Софія.

Я здивовано повернулася.

— Що «все»?

Вона схрестила руки на грудях.

— Ви випадково не хочете нам щось розповісти?

— Ні, — відповіла я надто швидко.

Даніель спокійно додав:

— Нічого розповідати.

Макс засміявся.

— Ой, ну звичайно.

— Що? — запитав Даніель.

— А чому тоді ви дивитеся одне на одного, як два коти біля однієї миски?

Я мало не випустила кондитерський мішок.

— Максе!

Софія вже сміялася.

— Ні, він правий. Ви сьогодні взагалі підозріло милі.

— Ми завжди милі, — сказала я.

— Ти? — перепитала Софія.

— Що це означає?

— Нічого. Просто вчора ти погрожувала Даніелю, що викинеш його калькулятор у смітник.

Даніель усміхнувся.

— Вона справді погрожувала.

— Бо ти зважував корицю до грама!

— Це важливо.

— Це кориця!

— Саме тому важливо.

Макс похитав головою.

— Я не знаю, як ви примудрилися закохатися через корицю.

Я завмерла.

Даніель теж.

Софія повільно поставила чашку.

— Ой...

— Що «ой»? — запитала я.

— Я сказала це вголос?

— Так! — відповіли ми з Даніелем одночасно.

Макс зареготав.

— Ну все. Тепер головне питання.

Я вже знала, що зараз буде.

— Коли ви вже замутите? — урочисто запитав він.

— МАКС!

— Що? Усі й так бачать!

Софія підтримала:

— Так, я теж хочу знати. Бо це вже не «подобається одне одному». Це рівень «дивляться одне на одного кожні тридцять секунд».

Я глянула на Даніеля.

Він дивився на мене.

— Може, вони праві? — тихо сказав він.

Я мало не впустила тарілку.

— Ти серйозно?

Він підійшов ближче й усміхнувся.

— А ти що думаєш?

Я відчула, як щоки знову стають гарячими.

— Думаю, що нам треба працювати.

— Це не відповідь, — заявила Софія.

Я взяла перше тістечко й простягнула їй.

— Ось. Їж і мовчи.

— Шантаж десертом?

— Саме так.

Макс засміявся.

А Даніель нахилився до мене й тихо прошепотів:

— До речі, я не проти відповісти на їхнє питання.

Я подивилася на нього.

— І що ти скажеш?

Він усміхнувся.

— Що поспішати нам нікуди.

Пауза.

— Але я вже знаю, кого хочу бачити поруч із собою.

Моє серце зробило кульбіт.

А Софія, яка явно почула останню фразу, закричала:

— Я ВСЕ ПОЧУЛА!

І кафе знову вибухнуло сміхом.

Кафе цього ранку було переповнене.

За вікнами повільно падав осінній дощ, а всередині пахло свіжозмеленою кавою, ваніллю та теплим тістом. За столиками сиділи відвідувачі: хтось працював за ноутбуком, хтось тихо розмовляв, а біля вікна дві дівчини вже фотографували десерти для своїх сторінок.