Розділ 10. «Перший поцілунок»

Я повернулася до кафе через кілька хвилин, хоча мені здавалося, що минула ціла вічність.

Очі пекли від сліз, а серце билося так сильно, що я ледве могла нормально дихати. У голові крутилася лише одна думка: Даніель усе бачив.

Я знайшла його біля великого вікна. Він стояв спиною до мене, дивлячись на вулицю, де починався дрібний осінній дощ.

— Даніелю...

Він почув мене, але не одразу обернувся.

— Я думала, ти пішов.

— Хотів.

Це коротке слово боляче вдарило.

Я зробила крок до нього.

— Це не так, як ти думаєш.

— Я бачив.

— Але ти не знаєш, що сталося.

Він нарешті повернувся. Його погляд був спокійним, але я бачила, як сильно він намагався приховати емоції.

— Тоді розкажи.

Я відкрила рот, але слова застрягли в горлі.

— Артур просто... він підійшов. Ми говорили про конкурс. Я навіть не зрозуміла, що він збирається зробити.

Мій голос затремтів.

— Він мене поцілував. Я одразу відсторонилася.

Даніель мовчав.

— Я не хотіла цього, — прошепотіла я. — Чуєш? Я справді не хотіла.

На очі знову навернулися сльози.

— Я бачила тебе через скло. Ти подивився на мене й нічого не сказав...

Я витерла щоку долонею.

— Я подумала, що ти мене зненавидів.

— Міє...

— Ні, дай мені договорити.

Я зробила ще один крок.

— Мені було страшно, що ти повіриш, ніби я сама дозволила йому це зробити.

Даніель опустив погляд.

— Я не знаю, що я подумав у ту секунду.

— А я знаю.

Сльоза скотилася по моїй щоці.

— Ти подумав, що мені подобається Артур.

— Я подумав, що...

Він замовк.

— Що?

Даніель подивився прямо мені в очі.

— Що ти вибрала не мене.

У мене перехопило подих.

— Даніелю...

Він зробив крок назустріч.

Між нами залишилося всього кілька сантиметрів.

— Я не серджуся на тебе, — тихо сказав він. — Я просто злякався.

— Чого?

Його погляд опустився на мої губи, а потім знову піднявся до очей.

— Що запізнився.

Я більше не стримувала сліз.

— Ти не запізнився...

Він обережно простягнув руку й витер сльозу з моєї щоки.

І від цього простого дотику моє серце забилося ще сильніше. 

— Ти не запізнився...

Я намагалася витерти сльози, але вони тільки сильніше котилися по щоках.

Даніель нічого не відповідав.

Він просто стояв навпроти мене й дивився так уважно, ніби боявся пропустити хоча б одне моє слово.

— Я хотіла тобі дещо сказати ще давно, — прошепотіла я.

— Що саме?

Я опустила погляд.

— Я хотіла тобі віддати мій перший поцілунок...

Даніель завмер.

Я нервово стиснула пальці.

— Але вибач. Я не хотіла, щоб усе сталося так. Я взагалі не хотіла, щоб Артур мене цілував. Я хотіла, щоб... — голос зірвався, — щоб мій перший поцілунок був із людиною, якій я справді довіряю.

Він мовчав.

І це мовчання лякало мене більше за будь-які слова.

— Скажи щось, будь ласка...

Даніель повільно підійшов ближче.

Я відчула, як його пальці обережно торкнулися моєї щоки.

Він витер сльозу, яка саме скотилася вниз.

— Не вибачайся.

Я підняла на нього очі.

— Але...

— Ти ні в чому не винна, Міє.

Його голос був тихим.

— І ти нічого мені не винна. Навіть поцілунок.

Я ледь усміхнулася крізь сльози.

— А якщо я сама хочу його тобі віддати?

Даніель на мить заплющив очі, ніби намагався зібрати думки.

— Тоді я хочу, щоб це було тільки тому, що ти сама цього хочеш.

Моє серце пропустило удар.

— Хочу.

Він знову провів пальцями по моїй щоці, дуже ніжно, майже невагомо.

— Тоді не плач.

— Не виходить.

— Тоді я залишуся, поки не вийде.

Я тихо засміялася крізь сльози.

— Ти завжди такий серйозний?

— Тільки коли справа стосується тебе.

Я подивилася на нього й зрозуміла, що вперше за весь вечір мені стало спокійно.

А між нами залишалося всього кілька сантиметрів. 

Ми ще кілька секунд просто стояли одне навпроти одного.

Я вже не плакала так сильно, але всередині все одно тремтіло. Після всього, що сталося, мені було дивно бачити Даніеля таким — без його звичної впевненості, без холодної логіки, без нескінченних розмов про точність і правильні пропорції.

Просто Даніель.

Справжній.

— Ти справді злякався? — тихо запитала я.

Він опустив руку.

— Так.

— Через Артура?

— Не зовсім.

Я насупилася.

— А через що тоді?

Даніель на секунду відвів погляд до вікна.

— Через тебе.

Я нічого не сказала.

— Коли я побачив вас разом, я спочатку подумав, що неправильно зрозумів ситуацію, — продовжив він. — Потім побачив, як він тебе поцілував... і в голові ніби все вимкнулося.

— Але ти ж знаєш, що я не...

— Тепер знаю.

Він усміхнувся зовсім трохи.

— Але тієї секунди я не думав логічно.

— Ти? — я підняла брови. — Даніель, який завжди все прораховує?

— Можеш не нагадувати.

Я вперше за весь вечір тихо засміялася.

Він теж усміхнувся.

А потім його обличчя знову стало серйозним.

— Мене зачепив не сам поцілунок.

Я подивилася на нього.

— А що?

Він зробив паузу.

— Думка, що я міг тебе втратити.

Моє серце стислося.

— Але ти мене не втратив.

— Я знаю.

— Я тут.

— Знаю.

— І я нікуди не збираюся.

Даніель подивився на мене так, ніби саме цих слів йому й не вистачало.

— Добре.

Я опустила очі.

— Ти знаєш, що ти іноді нестерпний?

— Знаю.

— Пихатий.

— Можливо.

— Занадто правильний.

— Це комплімент?

— Ні.

Він тихо засміявся.

— А ти хаотична.

— Це я вже чула.

— І вперта.

— Зате зі мною не нудно.

— Це точно.

Ми знову замовкли.

Я повільно поклала руку на край столу. Даніель зробив те саме.

Наші пальці випадково торкнулися.