Розділ 7. Борошно у волоссі

Наступного дня Мія прийшла на кухню з твердим наміром працювати серйозно. Жодних жартів, жодних провокацій, жодних спроб вивести Даніеля з рівноваги. Принаймні саме так вона переконувала себе дорогою до університету. Але щойно вона відчинила двері й побачила його біля столу, у темному фартусі, з аркушем рецепта в руках і тим самим зосередженим виразом обличчя, одразу зрозуміла: сьогодні спокійного дня не буде.

— Ти знову щось рахуєш? — запитала вона замість привітання.

Даніель навіть не підняв очей.

— Доброго ранку, Міє.

— Це не відповідь.

— Триста грамів борошна.

— Я знала.

— Сто п'ятдесят грамів цукру.

— Господи.

— Два яйця.

— Ти можеш хоча б раз приготувати щось без списку?

Він нарешті подивився на неї.

— Можу.

— Правда?

— Ні.

Мія розсміялася й поклала сумку на стілець.

— Що сьогодні?

— Булочки з корицею.

Вона завмерла.

— Ти сам це запропонував?

— Так.

— Тобто ти нарешті визнав, що кориця — це прекрасно?

— Я завжди визнавав.

— Ні. Ти просто терпів її.

— Я терпів твою кількість кориці.

— Вона була ідеальною.

— Вона була небезпечною.

Мія закотила очі.

— Добре. Давай уже свою ідеальну науку.

Вони взялися до роботи. Мія насипала борошно в миску, Даніель додав дріжджі, молоко й масло. Спочатку все йшло напрочуд спокійно. Настільки спокійно, що Мія навіть почала підозрювати підступ.

— Ти сьогодні якийсь підозріло тихий.

— Я працюю.

— А де твої зауваження?

— Я вирішив не робити їх.

— Ти захворів?

— Можливо.

Мія нахилилася й приклала долоню до його чола.

Даніель здивовано подивився на неї.

— Що ти робиш?

— Перевіряю температуру.

— І?

— Трохи гарячий.

— Міє.

— Що?

— Прибери руку.

Вона засміялася й відступила.

— Добре.

Даніель похитав головою, але кутики його губ піднялися.

Через кілька хвилин тісто вже лежало на столі.

— Тепер треба його вимісити, — сказав Даніель.

— Я знаю.

— Обережно.

— Я знаю.

— Не додавай багато борошна.

— Даніелю.

— Що?

— Якщо ти ще раз скажеш мені, як працювати з тістом, я засиплю тебе борошном.

Він підняв брову.

— Ти не посмієш.

Мія повільно взяла жменю борошна.

— Ти впевнений?

— Абсолютно.

Вона усміхнулася.

— Останнє слово?

— Так.

Мія кинула борошно йому просто в груди.

На секунду в кухні запала тиша.

Даніель подивився на білу пляму на своєму фартусі.

Потім на Мію.

— Ти щойно оголосила війну.

Мія відступила на крок.

— Я? Ні.

Він набрав трохи борошна в долоню.

— Даніелю...

— Що?

— Не смій.

— Ти сама почала.

— Ми дорослі люди.

— Ти точно?

— Так.

Він кинув борошно їй у волосся.

Мія завмерла.

Потім повільно підняла очі.

— Ти...

Даніель уже сміявся.

— Ти сам це зробив.

— Так.

— Ти приречений.

Мія схопила жменю борошна.

— Міє, ні.

— Пізно.

Вона кинула його йому просто в обличчя.

Даніель засміявся так щиро, що Мія на секунду просто застигла, дивлячись на нього. Вона майже ніколи не бачила його таким. Без контролю, без серйозного виразу, без нескінченних цифр і рецептів. Просто хлопцем, який стояв посеред кухні весь у борошні й сміявся.

— Ти зараз дуже гарний, — вирвалося в неї.

Він перестав сміятися.

— Що?

Мія відчула, як щоки стають гарячими.

— Я сказала... дуже смішний.

— Ні. Ти сказала «гарний».

— Не сказала.

— Сказала.

— Тобі почулося.

Даніель зробив крок до неї.

— Міє.

— Що?

— У тебе борошно у волоссі.

— Я знаю.

Він обережно підняв руку й прибрав білу смужку з її волосся.

— Тепер немає.

Мія дивилася на нього, забувши навіть про те, що секунду тому вони влаштували справжню борошняну війну.

— У тебе теж, — тихо сказала вона.

— Де?

Вона піднялася навшпиньки й витерла борошно з його волосся.

Їхні обличчя опинилися зовсім близько.

— Тепер чисто, — прошепотіла Мія.

— Не зовсім.

— Де ще?

Даніель торкнувся пальцем її носа.

— Тут.

Мія засміялася.

— Ти жахливий.

— Зате ти смієшся.

— Бо ти виглядаєш безглуздо.

— А ти — теж.

Вони обоє подивилися на себе у відображення металевої поверхні духовки й одночасно розсміялися.

На Мії було борошно у волоссі, на щоках і навіть на кінчику носа. Даніель виглядав не краще.

— Софія нас уб'є, — сказала Мія.

— Чому?

— Вона точно захоче це сфотографувати.

Наче почувши її слова, двері кухні відчинилися.

На порозі стояли Софія та Макс.

Софія кілька секунд мовчки дивилася на них.

— Я нічого не хочу знати.

Макс усміхнувся.

— А я хочу. Ви що, одружилися без нас?

— Вийди, — одночасно сказали Мія та Даніель.

Софія розсміялася.

— О, тепер ви навіть говорите одночасно.

— Софіє!

— Добре, добре. Я пішла.

Вона вже зачинила двері, але за секунду висунула голову назад.

— До речі, Міє, у тебе борошно у волоссі.

— Я знаю!

— А в Даніеля теж.

— Ми знаємо!

Двері знову зачинилися.

Мія подивилася на Даніеля.

— Вони ніколи нас не залишать у спокої.

— Мені здається, вони вже все зрозуміли.

— Що саме?

Він подивився їй в очі.

— Що мені подобається працювати з тобою.

Мія усміхнулася.

— Навіть коли я кидаю в тебе борошно?

— Особливо тоді.

Вона тихо засміялася.

А на столі тим часом залишалося недомішане тісто, яке вони обидва зовсім забули.

Бо того вечора вони вперше сміялися не над невдалим десертом.

Вони сміялися разом.

І, здається, саме це було найсолодшим рецептом, який їм поки що вдалося створити.