Розділ 6. Одна кухня на двох

О дев'ятій вечора Мія вже збиралася йти з університету, коли телефон завібрував.

Даніель:
«Пані Воронова, у нас проблема.»

Мія усміхнулася.

Мія:
«Ти знову порахував щось до грама?»

Відповідь прийшла майже одразу.

Даніель:
«Гірше. Завтра перевірка першого етапу. Нам потрібен десерт.»

Мія подивилася на годинник.

— Ну звичайно...

Через двадцять хвилин вона вже відчиняла двері навчальної кухні.

Даніель стояв біля столу з блокнотом у руках.

— Ти прийшла.

— А ти думав, я залишу тебе самого?

— Трохи.

— Я хороша партнерка.

— Ти запізнилася на сім хвилин.

— І я вже передумала.

Він усміхнувся.

— Заходь.

На кухні було тихо. За вікнами темніло, на склі залишалися краплі дощу, а в приміщенні горіло лише кілька ламп над робочими столами.

— Де всі? — запитала Мія.

— Софія й Макс пішли.

— Вони нас кинули?

— Сказали, що ми повинні навчитися працювати без групи підтримки.

— Я знала, що Софія мене зрадить.

— Вона сказала, що це «романтична можливість».

Мія різко повернулася.

— Що вона сказала?

Даніель усміхнувся.

— Нічого.

— Даніелю!

— Починаймо.

На столі вже лежали продукти: шоколад, вершковий сир, яйця, вершки, полуниця та печиво.

— Чизкейк? — здивувалася Мія.

— Шоколадний.

— Ти вирішив мене підкупити?

— Працюємо.

Вона зав'язала фартух.

— Добре.

Вони взялися до роботи.

Мія подрібнювала печиво, Даніель розтоплював шоколад. Через кілька хвилин їхні рухи стали майже синхронними.

— Передай миску.

— Яку?

— Білу.

— Тут три білі.

— Ту, що праворуч.

— Від тебе чи від мене?

— Від мене.

— Це дуже складна система координат.

Даніель засміявся.

— Ось цю.

— Дякую.

Вона подала йому миску, але той не відразу забрав її.

Їхні руки торкнулися.

— Міє...

— Що?

— У тебе шоколад.

— Де?

Він підняв руку й великим пальцем витер маленьку плямку біля її губ.

Мія завмерла.

Даніель теж.

— Тут, — тихо сказав він.

Відстань між ними раптом стала надто маленькою.

— Дякую, — прошепотіла Мія.

— Будь ласка.

Він повільно відступив.

— Треба... шоколад.

— Так.

Мія повернулася до столу, хоча серце билося набагато швидше, ніж потрібно для звичайного приготування чизкейка.

Через годину десерт стояв у холодильнику.

— Нам залишилося тільки чекати, — сказала Мія.

— Тридцять хвилин.

— Ти навіть це засік?

— Так.

— Я вже починаю ревнувати до твого таймера.

Даніель подивився на неї.

— Не ревнуй.

— Чому?

— У тебе більше уваги.

Мія усміхнулася.

— Це був флірт?

— Можливо.

— Ти вмієш фліртувати?

— З тобою — вчуся.

Вона тихо засміялася.

Даніель підійшов ближче.

— Міє.

— М?

— Можна?

Вона не встигла відповісти.

Він обережно взяв її за руку.

Просто тримав.

Без жартів.

Без суперечок.

Без рецепта.

Мія подивилася на їхні пальці.

— Ти зараз порушуєш свої правила.

— Я знаю.

— І тобі не страшно?

— Трохи.

— Чому?

Він подивився їй в очі.

— Бо ти непередбачувана.

— А ти?

— А я поруч із тобою вперше не хочу все передбачати.

Мія усміхнулася.

І цього разу сама зробила крок ближче.

Їхні лоби майже торкнулися.

— Тоді залишайся, — тихо сказала вона.

Даніель усміхнувся.

— Залишусь.

У цей момент із холодильника пролунав сигнал таймера.

Вони обоє розсміялися.

— Твій романтичний момент закінчився, — сказала Мія.

— Ні.

Він не відпустив її руку.

— Просто чизкейк готовий.

І вони пішли разом перевіряти десерт.

Вперше — не як суперники.

Не просто як партнери.

А як двоє людей, які вже починали розуміти: ця кухня стала їхнім особливим місцем.

Місцем, де між борошном, шоколадом і невдалими рецептами народжувалося щось набагато солодше.