Розділ 5. Смак дитинства

Наступного дня Мія прийшла на кухню раніше за Даніеля. Вона відкрила вікно, впускаючи прохолодне осіннє повітря, і почала діставати продукти.

— Яблука, кориця, масло… — пробурмотіла вона. — І сьогодні без катастроф.

— Ти говориш сама із собою?

Мія обернулася.

Даніель стояв у дверях із двома паперовими стаканчиками кави.

— Ти знову запізнився.

— На одну хвилину.

— Я рахую.

— Не звикай.

Він поставив каву перед нею.

— Капучино.

Мія усміхнулася.

— Ти запам'ятав.

— Ти щодня його п'єш.

— А я думала, ти запам'ятовуєш тільки температуру духовки.

— Це теж важливо.

Вона взяла стаканчик.

— Дякую.

— Будь ласка.

Мія зробила ковток і подивилася на нього.

Сьогодні Даніель був незвично тихим.

Він дістав ваги, перевірив температуру масла, розклав інгредієнти по мисочках.

Усе було ідеально.

Навіть занадто.

— Даніелю?

— М?

— Ти коли-небудь просто готуєш?

— Звичайно.

— Без ваг?

Він подивився на неї так, ніби вона запропонувала йому пекти торт у пральній машині.

— Ні.

— Чому?

— Бо так правильно.

— Це я вже чула.

Мія поставила чашку.

— Але чому тобі настільки важливо, щоб усе було точно?

Даніель не відповів.

Він продовжив відміряти борошно.

— Даніелю.

— Просто звичка.

— Не вірю.

Він зупинився.

— А якщо я не хочу розповідати?

— Тоді не розповідай.

Мія відвернулася.

— Я не буду випитувати.

Кілька секунд було тихо.

А потім Даніель тихо сказав:

— У мене була подруга.

Мія повільно повернула голову.

— Подруга?

— Коліжанка з дитинства. Її звали Ліза.

Він усміхнувся, але в очах усмішки не було.

— Ми жили в одному будинку. Вона була на два роки старша за мене й постійно приходила до нас на кухню. Моя мама пекла яблучний пиріг, а Ліза завжди крала шматочок ще до того, як він охолоне.

Мія мимоволі усміхнулася.

— Схоже на мене.

— Дуже.

— І що сталося?

Даніель опустив погляд на руки.

— Одного разу ми вирішили спекти пиріг самі. Нам було років дванадцять. Я знайшов рецепт у маминому блокноті. Там усе було розписано до грама.

— Звичайно, ти знайшов саме такий рецепт.

Він засміявся.

— Так. А Ліза сказала, що рецепт — це лише рекомендація.

— Розумна дівчина.

— Вона додала більше кориці. Потім більше цукру. Потім сказала, що яблук замало.

— І що вийшло?

— Найжахливіший пиріг у світі.

— Але смачний?

— Ні.

Мія засміялася.

Даніель теж.

А потім його усмішка зникла.

— Але ми все одно його з'їли.

Він провів пальцем по краю столу.

— Ліза завжди казала мені, що я занадто серйозний. Що одного дня я забуду, навіщо взагалі почав готувати.

— Вона була тобі близькою?

— Дуже.

— А зараз?

Даніель на мить замовк.

— Вона поїхала з батьками в інше місто. Ми втратили зв'язок.

Мія тихо сказала:

— Ти сумуєш за нею.

— Іноді.

Він подивився на неї.

— Після цього я почав усе контролювати. Рецепти. Час. Температуру. Кількість інгредієнтів.

— Щоб більше нічого не зіпсувати?

Даніель кивнув.

— Напевно.

Мія кілька секунд мовчала.

Потім взяла яблуко й поклала перед ним.

— Тоді сьогодні ми зробимо пиріг.

— За рецептом?

— Ні.

Він одразу похитав головою.

— Ні.

— Даніелю.

— Міє.

— Ти ж сам щойно розповів про Лізу.

— Саме тому я не хочу повторювати той експеримент.

Мія засміялася.

— Добре. Тоді зробимо його правильно. Але один шматочок залишимо без ваг.

— Один?

— Один.

Даніель зітхнув.

— Добре.

Через годину кухня наповнилася запахом яблук, кориці та вершкового масла.

Мія нарізала яблука.

Даніель замішував тісто.

Цього разу вони майже не сперечалися.

— Знаєш, — сказала Мія, — ти не такий страшний, коли не командуєш.

— А ти не така хаотична, коли слухаєш.

— Не псуй момент.

— Вибач.

Мія засміялася.

Вона посипала яблука корицею й цукром.

Даніель дивився на неї.

— Ти завжди так готуєш?

— Так.

— Без точних пропорцій?

— Так.

— І не боїшся?

Мія підняла на нього очі.

— Ні.

— Чому?

— Бо якщо щось не вийде, можна спробувати ще раз.

Даніель замовк.

— Може, тобі варто мене цьому навчити.

Мія усміхнулася.

— А тобі варто навчити мене не спалювати печиво.

— Домовились.

Вони поставили пиріг у духовку.

А коли через сорок хвилин дістали його, кухня наповнилася теплим ароматом кориці.

Мія відрізала два шматочки.

Один поклала перед Даніелем.

— Скуштуй.

Він зробив перший укус.

На його обличчі з'явилася усмішка.

— Смак дитинства.

Мія сіла поруч.

— Добрий?

Даніель подивився на неї.

— Дуже.

— Тоді, може, твоя точність не така вже й важлива.

Він відкусив ще шматочок.

— Можливо.

— Це перемога?

— Не поспішай.

— Ти знову все псуєш.

— А ти знову усміхаєшся.

Мія подивилася на нього.

— Бо ти нарешті дозволив собі не бути ідеальним.

Даніель тихо засміявся.

І цього разу він не заперечував.