Розділ 4. Солодка помста

Після невдалих тарталеток Мія вирішила, що Даніель Кравець має одну дуже серйозну проблему.

Він їй подобався.

І це було абсолютно неприйнятно.

Тому наступного ранку вона вирішила зробити єдине правильне.

Дратувати його.

Навмисно.

— Доброго ранку, професоре, — весело сказала Мія, заходячи до університетського кафе.

Даніель уже сидів за столиком біля вікна.

Перед ним лежав блокнот, ноутбук і чашка чорної кави.

Він підняв очі.

— Я не професор.

— Поки що.

— А ти знову запізнилася.

— На дві хвилини.

— На три.

Мія сіла навпроти.

— Ти рахував?

— Звичайно.

— Це навіть трохи мило.

— Не намагайся мене підкупити.

— Я не намагаюся.

Вона посміхнулася й витягла з сумки маленький паперовий пакет.

— Я принесла тобі подарунок.

Даніель насторожився.

— Що там?

— Скуштуй.

— Що це?

— Помста.

— Тоді точно не буду.

Мія засміялася.

— Відкривай.

Він дістав маленьке печиво у формі серця.

На ньому шоколадом було написано:

«3/10»

Даніель подивився на печиво.

Потім на неї.

— Це твоя помста?

— Ти сам сказав, що я хаотична.

— Я не казав, що ти погано печеш.

— Ти сказав три з десяти.

— За організованість.

— А-а-а.

Мія відкусила своє печиво.

— Тоді за смак?

Даніель спокійно взяв печиво й скуштував.

— Вісім.

Мія ледь не вдавилася.

— Вісім?

— Можливо, вісім із половиною.

— Ти щойно поставив моїй випічці вісім із половиною?

— Не звикай.

— Уже звикла.

Він усміхнувся.

І Мія зрозуміла, що її план провалюється.

Бо замість того, щоб дратувати його, вона щоразу сильніше хотіла побачити цю усмішку.

Увечері вони знову зустрілися на кухні.

Цього разу на столі лежали груші, сливи, вершковий сир, печиво, масло, яйця, цукор і кориця.

— Осінній чизкейк, — оголосила Мія.

Даніель подивився на продукти.

— Це вже краще.

— Ти сумнівався?

— Трохи.

— Тоді я додам сливи.

— Чому?

— Бо ти їх не любиш.

— Саме тому?

— Так.

Даніель звузив очі.

— Ти спеціально це робиш.

— Що?

— Дратуєш мене.

Мія невинно усміхнулася.

— Я? Ніколи.

Вона взяла сливу й поклала її просто перед ним.

— Тримай.

— Навіщо?

— Надихайся.

— Ти жахлива.

— Зате з фантазією.

Даніель похитав головою, але усміхнувся.

Вони почали готувати основу.

Мія подрібнила печиво, додала розтоплене масло й перемішала.

Даніель подивився на миску.

— Занадто багато масла.

— Починається.

— Я просто кажу.

— Ні. Ти зараз скажеш, що я знову все зіпсую.

— Я хотів сказати, що...

Він нахилився ближче.

— ...можеш додати ще трохи.

Мія здивовано моргнула.

— Що?

— Масла.

— Ти дозволяєш мені імпровізувати?

— Не розповідай нікому.

Вона усміхнулася.

— Я знала, що в тебе є серце.

— Не поспішай із висновками.

Поки Даніель готував сирну масу, Мія нарізала грушу.

— Тонше.

— Я знаю.

— Ти ріжеш нерівно.

— Ти зараз серйозно?

— Трохи.

Мія взяла одну скибочку й піднесла до його носа.

— А тепер?

— Що ти робиш?

— Перевіряю, чи ти справді такий серйозний.

— Міє...

— Так?

— Прибери грушу.

— Скажи «будь ласка».

— Будь ласка.

— Нудно.

Вона засміялася.

Даніель раптом перехопив її руку.

На кінчику пальця в неї залишився крем.

— Що?

Він обережно витер його серветкою.

— Ти забруднилася.

Мія перестала усміхатися.

— Я могла сама.

— Знаю.

Він не відпустив її руку одразу.

Їхні погляди зустрілися.

Десь за вікном шумів осінній дощ.

У кафе пахло корицею, грушею та ваніллю.

Мія тихо сказала:

— Ти знову мене дратуєш.

— Яким чином?

— Ось так.

— Як?

— Коли дивишся на мене.

Даніель ледь усміхнувся.

— А ти мене дратуєш, коли усміхаєшся.

— Чому?

— Бо я починаю усміхатися теж.

Мія не встигла відповісти.

Таймер духовки задзвенів.

— Чизкейк! — вигукнула вона.

Вони одночасно відскочили одне від одного.

Мія відкрила духовку.

Золотиста поверхня чизкейка була прикрашена тонкими скибочками груші та сливами, які трохи карамелізувалися під час випікання.

Вона подивилася на Даніеля.

— Гарний.

— Дуже.

— Ми вперше щось не зіпсували.

— Не поспішай.

— Даніелю!

Він засміявся.

Мія відрізала маленький шматочок і простягнула йому виделку.

— Пробуй.

Він скуштував.

Заплющив очі на секунду.

— Ну?

— Дев'ять.

Мія переможно підняла руки.

— Дев'ять!

— Із десяти.

— Я почула тільки «дев'ять».

— Я знав.

Вона взяла свою виделку.

— Тоді теж дев'ять.

— Ти навіть не скуштувала.

— Я знаю, що приготувала.

Даніель нахилився ближче.

— Самовпевнена.

— Ти ж любиш точність.

— Тоді дев'ять із десяти.

— А десятий бал?

Він подивився їй просто в очі.

— Ще не заслужила.

Мія усміхнулася.

— Нічого. Я змушу тебе його поставити.

І цього разу Даніель не став сперечатися.

Бо, здається, йому вже подобалася ця солодка війна.

Особливо коли переможця не хотілося визначати.