Розділ 3. Рецепт катастрофи

Наступного ранку Мія прокинулася з одним-єдиним рішенням: більше ніколи не готувати з Даніелем.

Але вже через двадцять хвилин сиділа в маленькому університетському кафе навпроти нього.

— Ти прийшла, — сказав Даніель.

— На жаль.

— Ти вже вдруге це кажеш.

— Бо ти вже вдруге мене дратуєш.

Він посунув до неї чашку.

— Капучино.

Мія здивовано подивилася на нього.

— Це що?

— Кава.

— Я знаю, що це кава.

— Тоді навіщо питаєш?

— Бо ти сам купив мені її.

— Учора ти сказала, що не можеш нормально думати без кави.

Мія на секунду замовкла.

Він запам'ятав.

Це було несподівано.

— Дякую, — тихо сказала вона.

— Не звикай.

— Не збиралася.

Між ними повисла дивна тиша.

За вікном повільно падав дощ. У кафе пахло свіжою випічкою, корицею та свіжозмеленою кавою. Мія любила такі ранки. Вони нагадували їй про її мрію — маленьку кондитерську, де люди сидітимуть біля вікон, грітимуть руки об чашки й замовлятимуть щось солодке.

Даніель відкрив блокнот.

— Нам потрібен новий десерт.

— Я знаю.

— І цього разу без імпровізації.

Мія підняла брову.

— Ти запросив мене в кафе, щоб знову образити?

— Ні.

— Тоді навіщо?

— Бо тут є кухня.

Мія озирнулася.

— Ти хочеш готувати в кафе?

— Я домовився з власницею. Нам дозволять попрацювати після закриття.

Мія повільно усміхнулася.

— Ти все це організував?

— Так.

— Без мене?

— Ти б сказала, що це зайве.

— Я б сказала, що це романтично.

Даніель завмер.

Мія зрозуміла, що знову сказала зайве.

— Я мала на увазі... практично.

— Звичайно.

Увечері кафе спорожніло.

На кухні залишилися тільки вони.

Мія зав'язала фартух і поклала на стіл яблука, масло, яйця, борошно, цукор та корицю.

— Пропоную зробити яблучні тарталетки.

— Добре.

— І без складного крему.

— Добре.

— І ти не командуєш.

Даніель кивнув.

— Добре.

Мія примружилася.

— Ти занадто легко погоджуєшся.

— Я вчуся.

— Чого?

— Працювати з тобою.

Її усмішка стала м'якшою.

Вони почали готувати.

Цього разу все йшло напрочуд добре.

Даніель замішував тісто, Мія нарізала яблука тонкими скибочками. Вона простягнула руку по корицю, але Даніель зробив те саме.

Їхні пальці зіткнулися.

— Бери, — сказала Мія.

— Разом?

— Що?

— Можемо разом.

Вони обоє взяли баночку.

— Це безглуздо, — засміялася Мія.

— Зате працює.

Їхні плечі торкнулися.

На мить Мія забула про конкурс.

Про десерт.

Про те, що вони ще вчора сварилися.

— Даніелю...

— М?

— У тебе борошно на щоці.

— Де?

Вона підняла руку й обережно стерла білу плямку з його щоки.

Даніель завмер.

Мія теж.

— Готово, — прошепотіла вона.

Він дивився на неї трохи довше, ніж потрібно.

— Дякую.

— Будь ласка.

А потім таймер духовки різко задзвенів.

Мія відсахнулася.

— Наш десерт!

Вони одночасно кинулися до духовки.

Даніель відкрив дверцята.

Мія заглянула всередину.

І її усмішка зникла.

Тісто піднялося.

Крем витік.

Яблука почорніли по краях.

А одна тарталетка взагалі нагадувала маленький вулкан.

— Не смійся, — сказала Мія.

— Я не сміюся.

— Ти зараз засмієшся.

— Ні.

Він витримав три секунди.

І розсміявся.

Мія схопила рушник і легенько вдарила його по плечу.

— Даніелю!

— Вибач.

— Ти ж казав, що все буде правильно!

— Я помилився.

— Ти?

— Так.

— Запам'ятати цей день.

Він подивився на неї.

— Міє.

— Що?

— Це не катастрофа.

— А що?

Даніель узяв маленький шматочок десерту й скуштував.

Мія спостерігала за ним.

— Ну?

Він задумався.

— Виглядає жахливо.

— Дякую.

— Але смачно.

Мія не стримала сміху.

— Тоді залишаємо.

— На конкурс?

— Ні!

Вона засміялася ще сильніше.

— На конкурс ми зробимо щось краще.

Даніель усміхнувся.

— Разом?

Мія подивилася на нього.

— Разом.

І цього вечора вони вперше зрозуміли: можливо, їхня головна проблема була не в тому, що вони не вміли працювати разом.

А в тому, що поруч одне з одним вони починали забувати, де закінчується конкурс і починається щось значно небезпечніше.

Наприклад, симпатія.