Розділ 2. Не чіпай моє тісто

Наступного дня о четвертій годині Мія вже стояла біля кухонного столу й розкладала продукти.

Борошно.

Масло.

Яйця.

Цукор.

Кориця.

Яблука.

І ще маленька баночка ванілі, яку вона берегла для особливих випадків.

— Ти запізнився на три хвилини.

Голос Даніеля пролунав за спиною.

Мія навіть не обернулася.

— А ти рахував?

— Так.

— Це вже страшно.

— Це організованість.

— Це три хвилини, Даніелю.

— За три хвилини масло може змінити температуру.

Мія повільно повернулася до нього.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

На ньому була темна футболка, поверх якої він одягнув кухонний фартух. Волосся трохи розтріпалося, мабуть, від дороги, і чомусь це робило його менш схожим на ідеального студента та більше на звичайного хлопця.

Мія швидко відвела погляд.

— Що будемо готувати? — запитав він.

— Печиво.

— Яке?

— Яблучне з корицею.

Даніель глянув на продукти.

— Нормально.

— «Нормально»?

— Для першої спроби.

— Ти навіть не скуштував.

— Я оцінюю рецепт.

Мія взяла миску.

— А я оцінюю людей.

— І який у мене рейтинг?

— Поки що три з десяти.

— Чому?

— Три бали за зовнішність.

Даніель на секунду завмер.

Мія зрозуміла, що сказала це вголос.

— Я мала на увазі... фартух.

— Звичайно.

— Не усміхайся.

— Я не усміхаюся.

— Усміхаєшся.

— Тобі здалося.

Мія фиркнула й відвернулася.

— Починаємо.

Вона поклала в миску м'яке вершкове масло, додала цукор і почала перемішувати.

Даніель дістав ваги.

— Скільки борошна?

— Приблизно триста грамів.

Він підняв очі.

— Приблизно?

— Так.

— Скільки саме?

— Триста.

— Тоді навіщо «приблизно»?

— Бо життя не закінчується на цифрі триста.

Даніель поставив ваги на стіл.

— Дивись.

Він відміряв борошно.

Рівно триста грамів.

Потім додав чайну ложку кориці.

Мія дивилася на нього кілька секунд.

— Ти завжди такий?

— Який?

— Нестерпно точний.

— А ти завжди така?

— Яка?

— Нестерпно хаотична.

— Так.

— Тоді ми приречені.

Мія усміхнулася.

— На перемогу.

— Хотів сказати «на катастрофу».

Вона легенько штовхнула його плечем.

— Не чіпай моє тісто.

— Я його навіть не торкався.

— Але дивишся на нього так, ніби хочеш переписати рецепт.

— Я просто хочу зрозуміти, чому ти додаєш інгредієнти без послідовності.

— Бо так швидше.

— Так неправильно.

— А якщо смачно?

— Тоді це випадковість.

Мія закотила очі.

— Господи, дай мені терпіння.

— Не допоможе.

— Чому?

— Його теж треба вимірювати.

Вона засміялася.

І сама не помітила, як напруга між ними трохи зникла.

Поки тісто відпочивало, Мія нарізала яблука.

— Тепер додаємо їх сюди.

— Стоп.

Даніель перехопив її руку.

Їхні пальці на мить торкнулися одне одного.

Мія завмерла.

Він теж.

— Що? — тихо запитала вона.

— Яблука треба обсушити.

— Вони сухі.

— Вони мокрі.

— Це яблука, Даніелю.

— Саме тому.

Він узяв паперовий рушник і простягнув їй.

— Обсуши.

— Ти неймовірний.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Я все одно прийму.

Мія подивилася на нього.

— Ти щойно вкрав мою фразу.

— А ти мою.

— Яку?

— «Я все одно прийму».

Вони кілька секунд дивилися одне на одного.

Першою відвернулася Мія.

— Просто дай мені яблука.

— Будь ласка.

Через десять хвилин перша партія печива вже стояла в духовці.

Мія задоволено витерла руки об фартух.

— Бачиш? Ідеально.

Даніель подивився на таймер.

— Зараз ще рано говорити.

— Ти взагалі вмієш радіти?

— Так.

— Коли?

— Коли все зроблено правильно.

— Бідне твоє життя.

Він хотів щось відповісти, але в цей момент із духовки почувся дивний звук.

Потім — запах.

Мія повільно повернула голову.

— Ні.

Даніель теж подивився на духовку.

— Температура була сто вісімдесят?

— Так.

— Точно?

— Так!

Він відкрив духовку.

Мія заглянула через його плече.

Печиво розтеклося по деку в одну величезну яблучно-коричну пляму.

Кілька секунд вони мовчали.

— Ну... — сказала Мія. — Зате воно одне.

Даніель закрив очі.

— Ти додала забагато масла.

— Я додала за рецептом.

— За своїм рецептом.

— А ти мені не сказав!

— Я думав, ти знаєш!

— Я знала!

— Очевидно, ні!

— Не кричи на мене!

— Я не кричу!

— Ти кричиш!

— Бо ти перетворила печиво на млинець!

Мія схрестила руки.

— А ти перетворив звичайну випічку на лабораторну роботу!

— Принаймні я намагаюся зробити її правильно!

— А я намагаюся зробити її смачною!

— Це не взаємовиключні речі!

— З тобою — дуже навіть!

Настала тиша.

Даніель подивився на неї.

Мія важко дихала, сердита й розгублена одночасно.

— Знаєш що? — сказала вона. — Готуй сам.

Вона зняла фартух і кинула його на стілець.

— Міє...

— Ні.

Вона пішла до дверей.

Але біля самого виходу зупинилася.

— І ще.

Даніель мовчав.

— Не чіпай моє тісто.

Двері зачинилися.

Він залишився сам посеред кухні.

Подивився на зіпсоване печиво.

Потім на двері.

І вперше за весь час не знав, що робити.

Через кілька секунд він узяв одне печиво, яке дивом зберегло форму.

Відкусив.

Завмер.

Воно було хрустким по краях, м'яким усередині, з ароматом яблука й кориці.

Даніель подивився на двері.

— Чорт.

Воно було смачним.

Дуже смачним.

І, здається, це була їхня перша справжня проблема.