Розділ 1. Триста грамів проблем

Мія Воронова була переконана: якщо день починається з запаху ванілі, вершкового масла й гарячої випічки — він уже не може бути поганим.

Щоправда, цього ранку її теорія мала один маленький недолік.

На кухні пахло не ваніллю.

Пахло паленим.

— Міє!

Двері гуртожиткової кухні відчинилися, і Софія Левченко застигла на порозі.

Мія стояла біля духовки з рушником у руках. На її щоці красувалася біла смуга борошна, темне волосся було недбало зібране в пучок, а перед нею на столі лежало щось, що ще хвилину тому мало бути шоколадним печивом.

— Не кричи, — спокійно сказала Мія.

— Я не кричу.

— Ти кричиш очима.

Софія підійшла ближче й подивилася на деко.

— Це печиво?

— Було.

— А зараз?

Мія задумалася.

— Арт-об'єкт.

Софія прикрила обличчя долонями.

— Ти ж казала, що сьогодні готуєш ідеальний десерт для конкурсу.

— Саме так.

— Ідеальний?

— Майже.

— Міє, воно чорне.

— Шоколад теж чорний.

— Але не настільки!

Мія розсміялася.

— Добре. Перша спроба не вдалася.

— А друга?

— Я ще не починала.

Софія подивилася на годинник.

— Конкурс через чотири години.

Мія завмерла.

— Через чотири?

— Через чотири.

— Тоді все під контролем.

— Це найстрашніша фраза, яку я чула від тебе.

Мія витягнула з холодильника миску з кремом.

— Знаєш, що я думаю?

— Боюся питати.

— Я все одно виграю.

Софія усміхнулася.

— Оце вже моя Мія.

Мія мріяла про цей конкурс не один місяць. Переможці отримували стажування в одній із найкращих кондитерських міста, а для неї це був шанс зробити перший крок до власної мрії.

Колись у неї мала бути маленька кондитерська.

Великі вікна. Дерев'яні столи. Квіти на підвіконнях. Запах кориці й карамелі.

І обов'язково — десерти, які люди запам'ятовуватимуть.

Вона просто не знала, що сьогодні разом із мрією отримає ще й одну дуже велику проблему.

Хлопця.

Актова зала університету була переповнена студентами.

На сцені стояли два довгі столи, заставлені картками з іменами учасників. Викладачі переглядали списки, студенти голосно обговорювали майбутній конкурс.

— Ти хвилюєшся? — запитала Софія.

— Ні.

— Ти зламала ручку.

Мія подивилася на свою руку.

Половинка ручки справді залишилася між пальцями.

— Вона була неякісна.

— Звичайно.

На сцену вийшла кураторка конкурсу — пані Марта.

— Цього року формат трохи зміниться. Ви працюватимете парами. Кожна команда повинна буде створити авторський десерт, який представить на фінальному етапі.

У залі одразу здійнявся шум.

Мія випросталася.

Пари?

Вона не встигла навіть подумати, з ким хотіла б працювати, як пані Марта взяла першу картку.

— Мія Воронова.

— Тут! — швидко відповіла Мія.

— Ваш партнер...

Викладачка дістала другу картку.

— Даніель Кравець.

Мія перестала усміхатися.

Софія поруч тихо сказала:

— О ні.

— Що «о ні»?

— Ти знаєш, хто це?

Мія повільно повернула голову.

Біля останнього ряду стояв високий хлопець у темній сорочці. В одній руці він тримав блокнот, в іншій — ручку. А його вираз обличчя був таким спокійним, ніби навколо не було сотні людей.

— Це він? — прошепотіла Мія.

— Він.

— Той самий Даніель Кравець?

— Той самий.

Мія знала про нього.

Університет знав про нього.

Даніель міг відміряти борошно з точністю до грама, міг пояснити хімічну реакцію карамелі й, за чутками, одного разу змусив викладача переробити оцінку через неправильну температуру шоколаду.

Він був живим доказом того, що слово «педант» може мати людське обличчя.

Даніель підійшов до них.

— Мія Воронова?

— На жаль.

Він підняв брову.

— На жаль?

— Я просто ще не знаю, наскільки добре ти працюєш із людьми.

— Я добре працюю з людьми.

— Чудово.

— Але краще — з рецептами.

Мія схрестила руки.

— А я краще працюю без рецептів.

Даніель подивився на неї.

— Без рецептів?

— На око.

— Тобто ти не зважуєш інгредієнти?

— Не завжди.

— А як визначаєш кількість?

— Відчуваю.

— Що саме?

— Тісто.

Даніель кілька секунд мовчав.

— Тісто не можна відчути.

Мія усміхнулася.

— Тепер я розумію, чому ти досі самотній.

Софія кашлянула, намагаючись приховати сміх.

Даніель уперше усміхнувся.

Ледь помітно.

— А я вже починаю розуміти, чому твоє печиво горить.

— Ти бачив моє печиво?

— Його було видно з коридору.

— Це була карамелізація.

— Це був вуглець.

— Ти нестерпний.

— А ти хаотична.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Я все одно його прийму.

Пані Марта постукала ручкою по столу.

— Команди, до роботи! Через два дні ви повинні представити перший пробний десерт.

Мія повернулася до Даніеля.

— Отже, партнере.

— Так?

— Я вирішила, що ми приготуємо.

— Що?

Мія усміхнулася.

— Щось таке, чого ще ніхто не пробував.

— Ні.

— Ти навіть не почув ідею.

— Уже знаю, що буде погано.

— А я знаю, що ти боїшся.

Даніель нахилив голову.

— Чого?

— Що тобі сподобається.

Вона розвернулася й пішла.

Софія швидко наздогнала її.

— Міє.

— Що?

— Ти щойно почала фліртувати з хлопцем, якого знаєш десять хвилин?

Мія зупинилася.

— Я не фліртувала.

— Ти сказала йому, що він боїться, що ти йому сподобаєшся.

— Це була психологічна атака.

— Звичайно.

Позаду них Даніель дивився їм услід.

А потім тихо відкрив свій блокнот і записав:

«Мія Воронова. Неконтрольована. Небезпечна для кухні. Може бути цікаво.»

Він ще не знав, що найбільшою проблемою в цій команді стане зовсім не її хаотичний спосіб приготування.