Розділ 2. Ласкаво просимо до нового світу. Частина 1

Хлопець був молодий і худий, з коротким темним волоссям і блідим обличчям, одягнутий у джинси і футболку, а на ногах у нього були різнокольорові шкарпетки. Він лежав на кроваті з заплющеними очами, намагаючись сильно не думати про те, що його чекає далі. 

Кімната, в якій він знаходився, стояло всього два ліжка, на одному лежав хлопець, на іншому валялася ціла гора всіляких пакунків, від чого ця і без того не затишна кімната з обшарпаними стінами та затертими тумбочками, здавалася ще меншою. Гнітющу атмосферу не змогли розвіяти навіть плакати з вродливими, але вицвілими дівчатами в фартухах.

Він на хвилину відкрив очі і знову їх заплющив. Зробив короткий подих, потім довгий подих, - наче намагався скуштувати повітря. Потім затамував дихання. Доторкнувся довгими, але міцними пальцями до обличчя, ретельно обмацав його, шукав якусь незнайому рису або чужорідну відмітину. Нічого дивного не знайшовши, знову окинув оком навколо. На підлозі до всього іншого лежало якесь сміття: папір, мотузки, шматки бруду. Ну та нічого, Василь ще не в таких умовах жив. Його попереднім житлом була кімната, яку вони з п'ятьма друзями знімали разом, так там після де-яких їхніх гулянок можна було хоч сокиру вішати, а знайти бодай одну шкарпетку було нереальним завданням… 

Емоції, які накопичувалися в ньому, нарешті вирвалися назовні, розірвавши холодну тишу гучним сміхом, а по щокам стікали струмочки гарячих сліз. Це було диво, він дійсно був живим. Беззаперечним тому доказом слугували його відчуття, які були такими живими та реальними. Він відчував своє дихання, відчував кров, що бігла по його жилах, солоні сльози на губах, у вухах ще й досі лунали ефемерні  визги богині-десертів…. 

Тук-тук.

Ці моменти були неповторними та незабутніми. Василь нарешті зрозумів, що життя – це не тільки проблеми та турботи, але й моменти радості та насолоди. Згадав, як колись в дитинстві з нетерпінням чекав кожного нового дня, як чудово відчував себе, граючи з друзями на вулиці, бігаючи за м'ячем, стрибаючи через скакалку. Зрозумів, що може знову відчути ці відчуття. 

Тук-тук, тук-тук-тук!

Тому наділі вирішив насолодитись кожною миттю нового життя. Поринути з головою в нові враження та пригоди, знайти друзів та закохатись знову. Він вирішив бути щасливим, і ніщо не могло зупинити його.

Бах! Бах! Бах! 

– Да заспокойся нарешті! Досить ржати! - роздалося через стіну.

Цей нахабний крик, вирвав його із виру думок в реальність. Витерши рукавом очі та нарешті відчувши емоційне полегшення він прокричав у відповідь:

– Привіт друже!

– Замовкни бовдуре, п’ята година ранку, дай поспати!

– Я живу, - тихо промовив собі Василь з повною готовністю в серці до нових викликів та нового етапу свого життя.

Перший життєвий виклик не заставив себе довго чекати. В очах на мить потемніло, раптово накотилась втома, а новостворену тишу знову було порушенно протяжним, глибоким звуком: “Б-р-р-р-р-р-р-р!” - живіт протестував із запальною віддачею, виражаючи свій голод.

– Да скільки ж можна! - почувся роздратований голос нового знайомого.

Василь прийшовши в себе, знайшов в собі сили, скочив з кроваті та вилетів до коридору.

Здавалося, що мозок передав свої повноваження шлунку і він керував тілом. Він не знав куди біжить, але знав навіщо, в пошуках їжі ноги долали одним махом відразу по два метри, перелітав через п’ять сходинок, долав проліт за прольотом. Аж поки на іншому поверсі не зупинився перед великими двохстворчастими різьбленими дверима. На одній із створок була зображена виделка, на іншій - ложка. Як виявилося, створки прилягали один до одного не щільно, і притулившись до щілини в дверях, його ніздрі наповнилися запахом свіжо приготовленої  їжі. Це було неймовірно спокусливо і його живіт знову заревів, на цей раз із радості. Невтримавшись і рвучко розпахнувши двері Василь потрапив на кухню, де букет із різноманітних ароматів: духмяної випічки, запеченого м'яса, спецій,  закрутив шлунок та голову.

Не звертаючи уваги нінащо інше, він кинувся до найближчого столу, де лежала піца, залита сиром та з запашною начинкою. Піца здавалася йому найсмачнішою стравою на світі, він жадібно рвав її зубами на шматки. Руки тремтіли від задоволення. Губи були забруднені соусом, а лице обсипане хлібними крихтами. Хвилини летіли, а хлопець продовжував їсти свою першу страву в цьому новому, незнайомому світі. Коли останній шматок піци зник у його роті, Василь відчув приємну тяжкість в животі, це шлунок задоволено булькаючи розпочав займатися своєю улюбленою справою - перетравлювати їжу. Голод відступив, а приємне тепло розливалося хвилями по всьому тілу.

Розслаблено відкинувшись на спинку стула він ковтнув слину і замріяно промовив:

– До такої піци не вистачає тільки пив…

– Ехе, ехе, - роздалося позаду нього.