Синичка

Синичка виспівувала. Так радісно впивалася власним голосом, що запічала кожного, хто проходив повз мокре зимове дерево. Білі «щоки», облямовані чорним оксамитом, чітко вирізнялися серед сірості й сирості. Зеленувато-жовтий жупанчик вигравав на птасі різнобарвними пір’їнками-переливами. Додавало привабливості яскраво-жовте черевце, на якому виднілася сіра смужка-краватка. Синичка, хвацько перестрибуючи з гілки на гілку, лукаво споглядала за перехожими. Здавалося, вона на когось очікувала. Однак, не марнуючи часу, шукала поживу. Очі-намистинки, цілячись у ціль, заставляли реагувати дзьобик, який здобував живність із тріщини в дереві...

Невтомність пташки заворожувала. Тільки ніжний дотик сніжинок, які рясно вкривали все навколо, заставили опустити погляд.

– Трудівниця, – почула за спиною. – Я за вами споглядаю не одну хвилину. Хочете побачити диво?

Повернувшись на голос, побачила статного чоловіка. Не дочекавшись моєї згоди, він видав звук, на який відгукнулася синичка. Вирвавшись із зимової мокроти, вона без вагань миттєво приземлилася на долоні-годівничці, щедро всіяній зерном. Так ось кого виглядала перната!

«Рідко коли ця птаха «зближається» з людиною», – подумала я. «Прикметно, що для людини це гарна ознака – «на щастя», – ніби читаючи мої думки, відповів Олексій Іванович. Синичка споживала смаколики, незважаючи на нашу розмову. Вона ретельно підбирала зернятко за зернятком, очищаючи долоню щедрості. Біда зріднила птаху і сталевара-пенсіонера, коли рятував її з пазурів кота. Виходив і відпустив на волю. Щодень, щоб із волі в «голодну» неволю не потрапила, – приносить поживу. «Боронь, Боже, годувати птаху чорним хлібом, найкраще зерном», – навертає від роздумів привітний голос...

Отямившись від побаченого й почутого, подалася доганяти час. У голові роєм роїлося, а перед очима поставала людська долоня-годівничка із довірливою синичкою в чорно-синій оксамитовій шапочці. Добрість.