Кульбаба: дід чи баба?

Галявина вкривалася жовтогарячим килимом. Здавалося, сонце опустилося на землю й позолотило все навколо. Найбільше таке видовище вражало вранці, коли спадала роса, а квітка-сонечко розплющувала оченята й випромінювала радість власного існування. Однак, як тільки на землю опускалося надвечір’я або на гостину напрошувалися хмаринки, кульбаба, ніяковіючи, ховала погляд від людей.

З кожним днем вона міцніла, наливалася красою й силою, щоб потім підживити кожного, хто вірив у її життєдайність. Її вітамінна місія брала свій початок навесні, коли вона ставала джерелом енергії, здоров’я, а про цілющі властивості складали легенди...

Однак недовгий вік кульбаби. Проте вона не засмучувалася, бо вміла дивувати протягом свого рослинного життя. З часом позолоту змінювала хмаринка й диво-парашутики вкривали землю. Вони насолоджувалися в товаристві вітру, який ледь уловимим доторком ткав літній диво-серпанок. Кульбаба мліла від легенького подиху вітерця, а він ніжно, перебираючи кожну ниточку-ворсинку, майстрував чудо-килим на майбутнє. Розліталися зернятка врізнобіч, залишаючи надію на проростання.

Наставав час і для дитячих забав. І не раз, спостерігаючи за безтурботністю, відгукувалося дитинством: «Дід чи баба?». Дмухаючи на голівки-парасольки, вгадували, залишаться ворсинки зверху, на чубчику, – «баба», а у вигляді бороди – «дід». І не думали, що таким чином допомагали рослині утверджуватися на землі. Майбутність.