Потічок

День у день він жебонів, створюючи власну життєдайну мелодію. Ні нарікань, ні розпачу, ні незадоволеного бурмотіння. Він наспівував свою життєву пісеньку, дякуючи Богу й людям за щасливі миті свого існування. Йому пощастило більше, ніж сотням таких струмочків, які від людської бездушності загубилися в зарослях, очеретах. Він щасливчик, бо народився із криниці, яка була на обійсті, й в особі дядька Романа знайшов надійного друга, який господарською рукою щоріч розчищав йому дорогу у світи. Найбільше Потічок любив літо. Вранішнє пробудження розпочиналося із півника, який сповіщав про народження нового дня. Услід за півником виводив щемливо-ніжну пісню ранку соловейко. Долучався дятел-трудар, раз по раз вибиваючи працелюбні ноти. Потім все продовжувалося звичаєво: гавкало, нявкало, мукало, рохкало, квоктало, стукало, грюкало... Радістю приємного спілкування наповнювалися години, коли приходили до Потічка гуси, качки. Він, лукаво примруживши око, спостерігав, як старші повчали менших, як у нього на очах батьківська наука давалася взнаки…

Любив підглядати Потічок, коли дітлашня, заскочивши в садок посмакувати смородиною, мусіла помити руки, бо він, ніби ненароком розливши власну гостинність, спонукав їх до цього. Закоханість у щедрість Потічка виявляли всі рослини, дерева.

Однак він вичікував дива, коли груша чи яблуня із почуттям надійності купали в ньому плоди, обережно скидаючи, щоб не потрапити на камінчики. Ця традиція заклалася після першої купелі й не змінювалася роками...

За день натрудившись, Потічок засинав під сюрчання коників, кумкання жаб у сусідському ставку, ніжний шепіт трав. Він був упевненим у завтрашньому, бо заслужив на довіру і природну значимість серед таких, як сам.

Життєдайність.