Батьківська хата

Вона вдивляється у світи більше півстоліття... Cтоїть на щасливому березі мого буття. Скільки себе пам’ятаю, батьківська хата завжди манила теплом і затишком, щирістю й щедрістю, свіжовипеченим хлібом і гостинністю. Вона святкувала й печалилася, зустрічала і проводжала...

Чекала... Батьківськими очима виглядала дітей та онуків із далеких доріг. Нечасті, але довготривалі наші гостини сповнювалися приємними клопотами: білилося, фарбувалося, оновлювалося. Аякже! Хата завжди потребує рук! Поки були дужі батьківські, то щоденно навколо неї крутилося, фарбувалося, садилося, косилося... Тепер, раз у рік, однак, протягом півтора місяця, триває процес облагородження. Вона оживає, радіє. Не сама.

Хата любить, щоб у ній святкувалося, сходилося, сміялося, рухалося. Жило...

Як справжня жінка, вона з ранньої весни й до пізньої осені потопала в пахощах нарцисів, ясику, півонії, ружі, чорнобривців, матіоли, які росли в городчику. Матусин квітодивоцвіт милував її своїм різноцвіттям, додавав жіночності. То було за мами. Сьогодні городчик сам собі дає раду й тішить невибагливим цвітом...

Нічого від її погляду не сховається. На чотири сторони світу визирає цікавістю й радіє сусідству. Навесні вдягає білосніжні вишнево-яблуневі шати, а влітку щедриться їхніми плодами. Не раз у вишняку винаймає гніздо соловейко і спозаранку вмикає тьохкання.

Одягнувши калинове намисто, красується на обійсті життєдайна її подруга – криниця, яка більше століття втамовує спрагу джерельною свіжістю, живить все навколо. Чорнушка, яка не один рік тішила молочком, після пасовища йшла до водопою. А качки, гуси! Вони мали за надійного друга Потічок, в якому не раз лапи мили.

Уживалися біля хати всі: кури, коти, горобці, ластівки, їжаки. Пам’ятаю, як батько, годуючи птахів, приказували: «Жменя зерна задовільнить не один пташиний апетит!» І горобці знали своє місце! Почекавши, коли кури вдосталь поклюють, зачищали територію, підбираючи зернятко за зернятком.

З нею зріднилися всі. Просьо – гроза для мишей, надійно ніс службу не один рік, а за це отримував шматочок хліба, бо на думку господаря, ми їмо «котиків хліб». Частенько на молочко забігали їжаки, і вже Проськові доводилося з ними ділитися... Ніхто не був обділений увагою! То було за батька.

Зжилися з нею й ми. Немає і дня, щоб не думалося, не згадувалося. Вона приходить у сни; вимальовується радісними й сумними споминами. І чим мудрішими стають твої роки, то все більше відчуваєш те щастя, в якому ти купалася в батьківській хаті за їхнього життя; усвідомлюєш той невідворотний процес утрати, без них.

Однак залишилася хата, яка з надією виглядає у світи: «Приїдуть?!»

Приїхали... І причащаємося рідним! Рідне не зрадить!