3

Зранку стояв туман.

Коли я вийшов на вулицю, то подумав, що це сон. Куди не глянь – димовита завіса або сніг сліплять очі, не гірше будь-якого ліхтаря. Єдине, що крізь них видно, це обрис старого каштану, єдиного дерева, що росло на території мого місця проживання.

Я невпевнено зробив перший крок. Хруст снігу. Другий, третій. Рип склався у ритм, який я щосили намагався підтримувати. Куди я йду, це не важливо, головне, що не стою на місці, холод недурний.

Нарешті, я дістався дороги. Вона абсолютно нічим не відрізнялась від тротуару й іншої місцевості, я зрозумів, що дійшов до неї, коли врізався у стовп.

Жодної живої душі. Ні тобі звуків, ні рухів, нічого. Тільки туман, яким я дихаю, дивно пахнув. Ніби не з води він був зовсім.

Я пішов по дорозі. Звук порипування снігу відстукував на барабанних перетинках, як на установках. Біль у маківці від удару додавався до цього, викликаючи бажання бути збитим першою ж машиною. Та їх чомусь не було.

Йдучи, я все думав – а може, таки від мене щось залежить? Може мої дії якось впливають на сюжет? І щоразу лиш одна відповідь приходила в голову – фотографія у телефоні, людина з якої привітно махала мені рукою, показуючи непристойний жест.

Це завжди так. Ти стараєшся, віддаєшся повністю, клянешся у вічній вірності, показуєш себе справжнього, не того, ким є на людях, виливаєш із себе все, і тільки потім розумієш, що у тебе на дні лишився тільки осад.

Ти не тямишся від щастя, що переповнює твої вінця. Хочеш, щоб ця людина була тільки твоєю, не помічаючи нічого навколо. Хочеш проживати з нею все життя, прокидаючись в одній постелі й бажаючи дорого ранку. Але, коли вона каже, що емоційно вигорає, я намагаюсь гасити пожежу в душі. І нічого не виходить.

Я йду далі. Попереду, крізь завісу туману проглядається світло фар. Чується зловісний гул мотору, щоразу гучніший, настирливіший. Ось уже я бачу злякане обличчя за кермом і різкий рух його рук. Колеса завищали, провернувшись вправо. Машина, оминаючи дорогу, слідкувала за мною, повернувшись у мій бік лобовим склом. Бачив порухи губ водія, яких глушив мотор і свист коліс.

Чому так відбувається? Я ніби нічого поганого не роблю, намагаюсь приділяти їй всю свою увагу, а вона говорить, що це не триватиме довго. Ця людина змусила змінити своє життя, відмовитись від речей, які завжди мене оточували, відмовитись від людей, які мені виявились не потрібні, вийти із своєї зони комфорту, неприємної, відразливої, але такої звичної.

Автомобіль також врізався у стовп. Я не обертався – лише почув звук удару. За ним декілька секунд тиші, а потім дверцята, що відкрились і злобні крики людини за кермом. Я прискорив крок. Ненавиджу, коли кричать.

Час від часу, обабіч дороги виринали темні постаті, що махали руками, припрошуючи до себе. Я не звертав на них уваги, переконуючи себе, що це дерева з мене так глузують. Та, ніби читаючи мої думки, вони заперечно хитали головами, доводячи протилежне.

Я рахував кроки, але не рахував час. Мені знадобилось дорахувати до десяти тисяч, коли я дійшов до будинку. Зараз він здавався хмарочосом, пробиваючи туман і здіймаючись угору. Біля входу до цього будинку, стояла лавка. Я повільно сів, струсивши з неї сніговий настил.

Ким я стану, коли це закінчиться? Скільки людяності в мені залишиться після цього моменту? Я завжди вважав себе істотою, яка ніколи не хвилюється по жодному приводу. Істотою холодною, практичною, рішучою. Але коли ця людина з’явилась в моєму житті, доля сказала мені: «Спробуй це, щеня». І все перевернулось. Я не думав, довірив себе відчуттям. Вони, відчуття, у мене геть нікудишні.

Двері будинку відчинились. Звідти вийшла ця людина. Я чітко бачив ці ідеальні риси обличчя, без жодної погрішності, бачив м’яку посмішку на вустах, щирий погляд. Цей погляд каже мені, що сам не хоче кінця, але його не уникнути, він незворотний.

Обійми. Ніжні, водночас міцні, палкі, і водночас з ноткою жалю. Ми обоє розуміємо, що нас чекає.

- Ти дурко, навіщо прийшов так рано?

- Мене не хвилюють стрілки циферблату.

- Ой, іди до біса зі своєю ніжністю.

Мої очі опускаються до низу. Це завжди так. Ти бачиш тільки її, а вона каже, що ти сліпий. Але я не вмію інакше.

Я тягнусь до її вуст. Та вона відсахується. Штурхає мене в бік зі словами «Обійдешся».

Навколо нас виростають темні постаті. Здається, вони наближаються до нас, беруть у коло, звужуючи його. Вона нічого не помічає, мені доводиться взяти її за руку й прикрити своїм тілом. Туман стає ще густіший, я не бачу майже нічого, тільки чую власне дихання, рване, коротке. Запах завіси стає яскравіший, насиченіший. Я майже задихаюсь під ним. Лунає крик: «Що ти робиш, ідіот?» Я стискаю руку ще міцніше. Постаті обернулись у гігантські чорні обличчя, гнівні, безликі. Їхні пащеки відкриваються, оглушливо вищать. Ось-ось, вони доберуться до неї. Мені потрібно її захистити. Раптом, спалах, яскравіший за будь –яку білизну туману – за ним лише темрява, чорна, бездонна.

Мені потрібно її захистити…

Дійшовши до місця роботи, він помітив дивну картину – біля лікарні стояв автомобіль, вбитий у стовп, його водій гарячково походжав навколо своєї машини. Тітка Надія, чергова, вийшла зі своєї будки й намагалась заспокоїти розлюченого чоловіка. Лікар повільно підійшов до них.

- Хто мені буде виплачувати компенсацію? Хто?! Ні, я цього так не залишу, я підніму на слух всі органи, це нечувано!

- Що сталось? – спокійно запитав лікар.

- Якийсь покидьок ішов прямо по дорозі, в туман! Я побачив його в останній момент, спробував об’їхати – ось що вийшло!

- З лікарні ніхто не виходив? – звернувся він до тітки Надії.

- Я нічого не бачила й не чула, якби виходив, я б знала про це, - почала виправдовуватись стара.