2

Здається, зимою, у трамваях завжди холодно. Не важливо, чи ввімкнене там опалення, чи ні. Я вийшов з цього трамваю. Навколо було так тихо, ніби я і не у Львові зовсім. Навіть, коли я зняв навушники, нічого не змінилось. Це була одна з найтихіших міських вуличок – Кульпарківська. 
В триповерхових будинках, що тут тулилися один до одного, де-не-де горіло світло. Але вуличка була геть пустою. Куди не глянь – нема нікого, ніби всі поїхали в центр міста дивитись на новорічну ялинку, хоч уже не перше січня. 
Сніг падав настільки сильно, що мені довелось повністю укутатись в шарф. Відкритими лишились хіба що очі й ніс. Придорожні ліхтарі яскраво показували, наскільки невпинна ця завірюха – сніжинки летіли униз просто шаленим темпом. 
Завібрував телефон. Мені довелось зняти рукавичку, щоб дістати його й поглянути. Прийшло повідомлення: «Як ти там?». На душі відразу стало тепло, хоч би скільки градусів надворі не було. Однією рукою набирати не дуже зручно, але щоб промерзла й друга, я не хотів. «Все добре, я майже вдома». Підвів голову, подумав. «Коли ми ще зустрінемось?». Відповіді не було – не читає. Я звісно, до цього звик, але все рівно не надто приємне відчуття. 
В моїх чоботях вже повно снігу. Здається, ця завірюха не збирається припинятись аж до самого ранку. 
Під взуттям щось свиснуло – я зашпортався й полетів униз. Клятий лід, сніг його засипав, так ще й ввечері темно, нічого не побачиш. Халепа, коліно собі забив. Боляче прикусив язика. 
Так-сяк я підвівся й струсив з себе купу снігу, який вже встиг налетіти з такою погодою. Ненавиджу зиму через ці моменти. І хай, у мене зимою день народження. 
Я знову глянув у телефон. Повідомлення й досі не прочитане. Чим же таким важливим можна займатися, що немає часу відписати мені? 
Пішов далі. Все ще не покидало відчуття, що в жодному з цих будинків немає ні одної людини. Там, де горіло світло, не було видно жодних порухів, жодних тіней. Ніби ці будинки мертві. 
Один з ліхтарів позаду мене, почав блимати. Я б не звернув на це уваги, якби не помітив, що моя друга тінь, попереду, то зникає, то знову з’являється. Я обернувся пильно вдивляючись у ліхтар. Ще декілька моргань – почав світити як раніше. 
Я чув лише завивання вітру. Ніби у вентиляційну шахту, вони проходили до моїх вух і змушували їх аж боліти, настільки холодне було повітря. 
Не було навіть жодної машини. Трамвай, що мене довіз уже зник за будинками, повз які я пройшов. І він також, схоже, застиг. 
Нарешті я відчув вібрування телефону. Підвів дисплей до очей. «Не знаю». «Але, думаю зустрінемось». «Може завтра». 
Я мовчки запхнув телефон назад до кишені пальто. Постійно ніхто нічого не знає. Завжди. Таке враження, що у тому графіку нема для мене місця. 
Щось тріснуло. Я рефлекторно відскочив убік – туди, де я стояв, впала гілляка. Я глянув уверх. «З цієї зими я точно не вийду живим». 
Пішов далі. 
Я не хотів думати, що буде, коли все це закінчиться. Я не уявляв, що тоді буде. Не міг уявити. Це надто складно. 
Я міг думати лише про те, що  можу зробити, щоб цього не сталося. Я щиро вважав, що все залежить виключно від моїх рішень. Але ні. Я ролі в цьому спектаклі не граю. Я лише глядач. 
Всі ми лише глядачі. Ми не винні, що щось закінчується, а щось починається. У всьому винні обставини. Це вони змушують нас робити те, що ми робити не хочемо. 
Я підійшов до будки. Звідти ледь визирало світло від лампи. Усередині сиділа стара бабка. Я постукав у віконце. 
- А, що?! Хто? 
- Коффман. 
- Хто? 
- Коффман! 
Ніколи вона нормально не чує. 
- А, Коффман… Зараз, зараз… 
Попорпалась в якихось паперах десь хвилину. 
- А! Ось, Коффман, є! Проходь! 
Вона закашлялась, закриваючи віконце, але я вже не звертав на неї уваги. Мовчки пройшов повз металеві двері. 
Лампи тут блимали значно частіше, ніж ліхтарі на вулиці. Як же мені остогидли ці посірілі голі стіни. Цей довгий коридор. Ці лампи. 
Нікого тут не було. Номер моєї кімнати – 208 і вона була в протилежному кінці коридору. Я пішов уперед. Іноді безбарвні стіни заміняли такі ж безбарвні двері, що, часом, були привідчинені. Заходити туди я не збирався, надто багато тут охочих підправити тобі кадик на горлянці. 
Нарешті дійшов до своїх дверей, відчинив. 
Знову завібрував телефон. Дивно, я клав його у іншу кишеню. Хоча, стоп… Він у тій же, куди я його й поклав. 

Двері в палату 208 зачинились. Лікар гмукнув. Схоже, пацієнт видужує, раз зміг самостійно прогулятись по місту й повернутися. Дивно тільки, чому він постійно дістає з кишені ремінець, який він йому дав. І тикає в нього пальцями. Дивно це все.